Бісова душа, або Заклятий скарб

Чи -

Твої очі - як криниця!

Дай, зорю, води напиться!

І ще - якщо до цієї миті він вважав вислови на зразок “втонути в її очах” виключно поетичними викрутасами, то тепер розумів, що це, Боже ж мій, свята правда! Бо - тонув, і не чекав ані пощади, ані спасіння.

Згадалося -

Берегине, берегине!

Як побачу, серце гине!

І - наче водою холодною обдало (не даремно тонув!): що дозволяєш собі, старий дурню?! Ти хоч зрозумів, хто вона така?

“Нечисть, - казав Світайло, - животворного хреста не завжди боїться, як у народі зазвичай вважається. Інакше надто просто було б їх знищити.

Є й інші прикмети, за якими можна нечисть упізнати. От, наприклад, якщо набуде вона людської подоби, то і буде в усьому на людину схожа. За винятком одного: пупка не знайдеш, скільки не шукай. Бо їх не жінка народжувала, а приходять вони, з Яв’ю розпрощавшись, через Нав, де колишні тілесні шати скидають і в нові вбираються”.

Ну, з одягом у цієї негусто, прямо скажемо. І волосся, яким би довгим не було, приховує далеко не все - а точніше, майже нічого. Сніжно-білу шкіру на животі, наприклад, видно навіть звідси. Вона гладенька і рівна, без зморщок, без складок. Узагалі без нічого.

Ця жінка не була народжена на світ.

“Та й не жінка се взагалі, - люто виправив себе Андрій. - Не жінка - берегиня! Душогубиця”.

Він знав про схожих на неї не багато, але достатньо, аби не сумніватися в її зловредній природі і вбивчих чарах. Невпокоєні душі іноді перетворювалися у Вирії на голих чи напіводягнених довговолосих дівиць, що жили біля річок або у полях, а бувало - й у лісах. Їх називали по-різному: мавками, нявками, русалками, але насамперед - берегинями. За одними повір’ями, вони охороняли (берегли) скарби чи якісь особливі чародійські місцини, за іншими - жили біля берегів річок. І майже завжди - занапащували безсмертні душі парубків чи молодиць: затягали на дно, лоскотанням доводили до смерті...

У Вирії їм відводилося не більше року. Здавна, ще до хрещення Русі, знаючі люди запровадили звичай, який тепер називають Русалчиним тижнем, чи Русалчиними проводами. У ці дні живі наче заново ховають русалок, таким чином даючи їм можливість удруге вирушити у Нав, а звідти - Божим шляхом за виднокрай.

Але, хоча щороку колишні берегині повністю розутілювалися, поступово на їхнє місце приходили нові. Такий виходив коловорот душ у природі...

- Як на мене, ти мав би бути сміливішим, - сказала нічна гостя. - Чого мовчиш?

- Розмірковую, як чимшвидше відправити тебе на той світ, - навмисне грубо відповів Андрій.

- Ми вже на тому світі. Дивно... Ти навіть не цікавишся, чому я прийшла. Зазвичай питають.

- Ні до чого. І без того зрозуміло, що саме змушує таких, як ти, приходити до людей.