- Ображаєш, братику, - фиркнув вовкулак. Хвацько підморгнув похнюпленому Миколці і гайнув у кущі. Чоботи теж, видно, не бажали зайвий раз попадатися людям на очі і вправно чкурнули за ним.
- Це ж була матуся, так? - тихесенько прошепотів Миколка.
Андрій не знайшовся з відповіддю, надто був зайнятий собою та знервований видовищем хат, що наближалися, - власне, однієї з них, до якої, якби його воля, ніколи не заїздив би. Але розумів: доведеться, саме тому що опинився тут і тепер. Просто так нічого не трапляється ні в Яві, ні в Наві, ні у Вирії.
“Виходить, так судилося”.
Сонце висіло над селом достиглим гарбузом; за парканами вже щосили заходилися собаки.
- Чого ж ви мовчите, дядьку?
Він нарешті згадав про хлопчика і те його запитання. Похитав головою:
- Ні, тобі здалося, то була не вона.
- Ну навіщо ви обманюєте, дядьку?!
- Але ж це і не могла бути твоя матуся. Вона зараз напевне на небесах у Бога, в Раю, з янголами.
Миколка лише зітхнув:
- Правда ваша. А все-таки, знаєте...
Розмова перервалася - старенька, яка прямувала з цеберками до колодязя, раптом зупинилася, наче наткнулася на якусь невидиму, але нездоланну перешкоду.
- Боже ж мій! - прошепотіла, захоплено дивлячись на Андрія. - Рятівник! Рятівник навідався!
- Доброго дня вам, паніматко, - вклонився Андрій. - Дозвольте допомогти з цеберками.
Старенька відсахнулася, наче він збирався насипати їй за пазуху жменю живих мишей.
- Та як пан Андрій може таке казати! Та що ви! Та я уже звикла, їй-богу! Стільки часу... Галя ж уже пять років як заміж вийшла, так я одна живу, ну, ще інколи заходить Оксана по господарству допомогти. І Гнатко навідується, як можливість випадає. От би, пане Андрію, його частіше відпускали... я розумію, козацький закон суворий, а все ж і серце матері треба поважати. Хоча що це я?! - до хати, милий гостю, до хати!
Ірина поспіхом повернулася на подвір’я, так і не набравши води; прочинила браму і щиро запрошувала, аби Андрій вшанував візитою.
Куди дінешся - вшанував. Тим більше, що зранку не снідав, а з хати тягло такими пахощами, що шлунок миттю приріс до ребер!
...Смакуючи знамениті Іринині пампушки, Ярчук сам собі здивувався: чого було боятися? Невже - подяки матері врятованого тобою Гната? Звичайно, дякувати варто насамперед тому, хто не так давно заходив до тебе в гості зі скринькою. Але ж і ти тоді життям своїм ризикував, правильно?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Бісова душа, або Заклятий скарб» автора Пузій В.К. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „читати“ на сторінці 54. Приємного читання.