Бісова душа, або Заклятий скарб

Хоча саме думав, що ці якраз при потребі і камінь на порох перетворять, і повз ропух чарівних проїдуть.

...До речі, на пагорбі біля Межигірки, коли він по райдузі у Вирій їхав, у кущах на схилі хтось сидів. Не Миколка і не Степан.

Хто тоді?

* * *

Вона прийшла вночі, днів десь через сім після вовкоградських пригод.

Відтоді і до цієї от ночі нічого особливого з ними не відбувалося. На ранок після пожежі похмурий Андрій, який погано виспався (надто скрипіли вві сні чоботи), згадав про люстерко, дихнув на нього і прочитав: “Їдь до Слуцького витоку”. Гаразд, усе ж зрозуміліше, ніж попередня вказівка. Чи порозумнішало люстерко?

Їхали швидко, намагаючись по можливості обходитися без денних привалів чи хоча б робити їх якомога коротшими. Чоботи трималися краще за всіх, от тільки замість хропіти поскрипували ночами, чим інколи заважали спати - та не проганяти ж їх за таку дрібницю; терпіли...

Скринька якось у мить ніби поважчала. Він ретельно обдивився її, підозрюючи причетність Миколки, але нічого не виявив. Заодно дослідив уважніше кришку та замок - і вкотре здивувався: замка ж і не було. Наче володар скриньки навмисне спокушав: підніми кришку, поглянь, що там.

А от дулю тобі з маком! Обіцяв, так уже виконаю, з похмурим задоволенням подумав Андрій. Теж мені, знайшов, кого під’юджувати!..

Про всяк випадок Миколці було влаштовано ґрунтовний допит, але хлопець з усіх сил відхрещувався і навіть врешті-решт розревівся: “Що ж ви, дядьку, мені не вірите?! Я ж чесно!..” Довелося втішати, вибачатися.

Степан тільки зубоскалив: бач, який ти у нас недовірливий, Андрію, - але в очах вовкулака проглядало щось дуже і дуже серйозне, наче в тому, що коїлося, він бачив свій сенс, Андрієві незбагненний. Не даремно, мабуть, Корж кілька разів брався розпитувати про власника скриньки - але що Ярчук міг розповісти? Він і сам, по суті, нічого не знав про цю людину.

Так минув тиждень. Клопоти, які, певно, загубили біля Вовкограда їхні сліди, знову дали про себе знати - та всерйоз. Зранку Степанова тінь почала свербіти, і йому довелося поспіхом напитися водиці з міха. Потім у Коржа прихопило живіт (не інакше, учора повечеряв неїстівною мишкою) - і хочеш не хочеш Андрій змушений був оголосити привал.

Він навіть не здивувався, коли в небі на горизонті помітив цятку, яка рухалася. Мовчки потягнувся за рушницею і сидів собі далі на деревинці, пихкав люлькою, чекав.

Чомусь вирішив, що це ще один небесний черв’як, аж ні. Здалеку предмет нагадував домовину, та коли підлетів ближче, виявилося, що це хатка. Кумедна така, із різьбленими пряникоподібними стінами і дашком, зі звірячими мордами на віконницях і безліччю відростків знизу, які скидалися на коріння чи на пташині лапи. Не звертаючи уваги на приголомшених подорожніх, хата повільно летіла кудись у справах. І тільки коли порівнялася з подорожніми, двері зі скрипом прочинилися і назовні - прямо на Степана з Андрієм - посипалося сміття, яке зазвичай будь-яка господиня вимітає з кутків та з-під ліжка. Навіть чоботам-самохідцям перепало - і вони взялися кумедно перекидатися у повітрі, силкуючись витрусити з себе пилюку та крихти.

- А скільки ж говорилося, навіть мудрість така народна існує: не виносити сміття з хати! -прогарчав Степан. - І от, будь ласка! Ще й не вибачилися!

- Знаєш, - хитнув головою Андрій, - краще так. Я, щиро кажучи, зовсім не хочу, аби господар цієї хати нас помітив. Обійдемося без вибачень.

Решту дня вони провели в блаженному байдикуванні. Миколка чистив чоботи, Андрій - коня, Степан лежав у затінку і “страждав”. Просто тобі райські кущі, тільки золотих яблук не вистачало, але на них подорожні вже надивилися, досить.

Вечеряли старими припасами, оскільки Степана відправляти за здобиччю було б жорстоко, а Андрій, зізнатися, полінувався йти. Та й потреби особливої не було.

Ну от... А вночі прийшла вона.

* * *