Бісова душа, або Заклятий скарб

То чого ж носа вернеш?

Миколка, забувши про нічні переживання, жваво торохкотів бабусі Ірині, який дядько Андрій бравий козак. Малому вистачило глузду не згадувати про їхні пригоди у Вирії, і він повідав старенькій про більш звичні речі (переважно ним же самим і вигадані).

Потім Миколка задрімав, і Андрій обережно переніс хлопця на піч, вкрив ковдрою, а сам сів, аби хильнути ще чарку оковитої.

- Пане Андрію... - Паніматко?

- Даруйте, що насмілююся вдруге вас про допомогу просити, але... Як не ви, вже ніхто мені не допоможе.

Стара ледве не плакала - так, певно, гнітила її сама лишень думка про те, що треба говорити про нову біду.

“Що за “біда”?” - роздратувався сам на себе Андрій. І відставив у бік недопиту чарку - мабуть, різкіше, ніж варто було б.

- Що сталося, паніматко? Вас хтось ображає?

- Та ні, ні! Не в тім справа...

Вона розповіла - і Ярчук зрозумів, що даремно не прислухався до своїх передчуттів, хай їм грець; даремно!..

* * *

З Костем Галя познайомилася на вечорницях. Вона давно ходила у дівках, хоча однолітки її вже - котра заміж вискочила, а котра й третю дитинку у люльці гойдала. І от вгледіла собі цього. Кость був з сім’ї заможної, тож волів оселитися окремо від тещі, хоча не сказати, що Ірина була ядучою... ну та зрозуміло, діло молоде, вона не ображалася. Тільки за Галю раділа, що нарешті знайшла дочка щастя. Знову ж, хоч сім’я Костева жила в іншому селі, хату він собі збудував тут - подейкували, з батьком про щось сильно посварився, тож... Говорили навіть - через Галю. Але на весіллі нічого такого Ірина не помітила, а вже потім не часто з Костевими батьками бачилася.

Частіше на могилку до них ходила, ніж живими бачила. Бо два роки тому село їхнє попалила орда - те, де Ірина жила, не зачепили, а рідне Костеве - до цурки, тільки свині блукали попелищем.

Кость тоді саме гостював у батьків. Тіла не знайшли, але думали, що теж... Після набігу мало хто лишається в живих та на волі, а до ясиру потрапити - все одно що померти. Ні, у сто разів гірше, ніж померти.

Тому так здивувалися, коли Кость повернувся - місяць по тому, коли вже ніхто і не чекав, коли всі звикли до думки, що Галя стала вдовою, а вона сама прислухалася нарешті до поради матері й вирішила переселитися назад у батькову хату (одній вести господарство - ой як нелегко!).

І от - повернувся.

І односельчани шепотіли між собою: “Пощастило!” - хто радісно, а хто й заздрісно.

Спершу жоден не помітив за Костем дивацтв. А дивацтва... химерні вони були, дивацтва ці, от що!

Бо якщо замислитися, як може поводитися людина, котра врятувалася від смерті? Або щосили радіти та на кожному перехресті про це торочити всякому зустрічному, або навпаки - у мовчанку грати. А цей, хай Бог милує... Ледь почнеш із ним розмову про той день, він відповідає, але якось - сам не помітиш, як - переводить на інше. Та не просто на інше, а на те, про що тобі самій говорити не хочеться.

Раніше так не вмів; раніше взагалі був звичайним хлопцем, ну, може, тільки трохи пихатим через своє багатство. Тепер пихатість наче заховалася глибоко-глибоко. От заговориш до нього - він відповість привітно, і навіть, буває, візьме тебе за лікоть чи до плеча доторкнеться, щоб ніби краще пояснити, що сказати хоче, - а тебе від цього такий жах проймає!.. Так би і чкурнула геть, та навколо люди (а навіть якщо і немає нікого!..), і він - звичайна ж людина, не можна отак просто взяти і побігти від нього!