Бісова душа, або Заклятий скарб

Вона злегка хитнула головою, і він мимоволі здивувався: вона так була не схожа на тих жінок, яких йому довелося бачити за довге життя. Вона була наче порцелянова, наче дмухнеш - розіб’ється на тисячу уламків.

- І що ж саме?

- А то не знаєш?

Вона сумно посміхнулася краєчком тонких губ:

- Знаю. Мені пояснили. Гадаєш, тому такі, як я, і приходять до живих?

- Хіба ні?

- Інші - можливо. Особливо ті, що заморочені й забули, ким були і ким стали. А мені - немає потреби. Що візьмеш з тебе, козаче? Та й чого я потребую? Раніше потрібні мені були гроші, аби сім’ю прогодувати, матір та сина з донькою. А тепер, навіть якщо насиплеш ти мені щедрою рукою жменю червінців, - куди діну їх, на що витрачу? І плаття мені не потрібні - тут холодно, козаче, завжди дуже холодно, але жодна шуба не допоможе зігрітися і полум’я не обпече мене. Тільки одне... але ти... ні, не має значення.

- То навіщо прийшла? Може, хочеш, аби впокоїв?

- А ти б не відмовився! По очах бачу, що ні! Я, знаєш, теж... Та це тобі не під силу. Наді мною є влада, яку ти не зламаєш. А прийшла я...

Вона не договорила.

- Матусю, - тихесенько прошепотіли у Андрія за спиною. - Матусю!!! Ти повернулася!

Звичайно, це був Миколка - хто ж іще! Хлопця, певно, розбудила розмова Андрія з берегинею, і спросоння малий прийняв її за матір. І щодуху кинувся до неї обніматися, чого в жодному разі не можна було допустити!

Не обертаючись, Ярчук простягнув ліву руку:

- Стій! Ані руш, чуєш!

Андрій не розрахував, і Миколка від сильного стусана полетів на землю. Поряд із ним уже завмер вовкулак, готовий на все.

- Пусти мене до неї! - закричав Миколка. Він скочив, стискаючи маленькі замурзані кулачки, і був зараз страшніший за будь-якого Андрієвого противника, з яким козакові досі доводилося стикатися. До того ж на нього Ярчук ніколи б не підняв руки, у нього взагалі не було зброї, якою можна боротися із цим.

Зброя була у неї.

- Зупинись, будь ласка, - сказала вона. - Ти помиляєшся, хлопчику. Я не твоя матуся.

І тоді миттєво все змінилося. Похитнувшись, наче підстрелений, Миколка прошепотів: “Матусенько!..” - і втратив свідомість. Степан, обережно схилившись над ним, почав лизати хлопчикове обличчя довгим вовчим язиком.

- Чому ти не обманула його? - спитав Андрій. - Це було б тобі на користь. Ти могла б...