Бісова душа, або Заклятий скарб

- Я слідкувала за вами вже кілька днів, - сказала тихо. - Це ж мій син, розумієш. Я бачила, в який бік ви їдете. І підслухала, куди саме, хоча так і не збагнула, для чого і чому такою дивною компанією. Ні-ні, я не розпитую, мені... не все одно, але я розумію, що це таємниця. Я турбуюся за Миколку, однак вірю тобі і знаю, що з тобою він буде в безпеці. Якщо тільки ви не поїдете далі на південь.

- Чому?

- Я не можу пояснити... не маю права. Просто повір.

- Я мушу їхати далі. З ними чи ні, але мушу. Якщо хочеш, я залишу Степана доглянути за Миколкою. Та й сама за ними приглянеш, не показуючись сину на очі.

Вона смикнулася, наче примарилося їй наближення чогось невимовно жахливого. В очах затріпотів відчай упереміш із панікою:

- Ні! їм не можна тут залишатися. Я і так ризикувала, прийшовши сюди. Я не повинна з’являтися поряд із вами, ні в якому разі! Краще їдьте згори, через Яв. Тут же неподалік Джерело - вийдете, а потім знову, коли буде потрібно, ввійдете. Ти про погоню якусь казав. Якщо є вона - ще й зі сліду зіб’єш. Не губи їх, прошу тебе! Та й про себе подбай!

Він піднявся з колоди і крокував галявиною, час від часу чіпляючись ногами за коріння. Якщо поміркувати, берегиня давала слушну пораду.

Звичайно, якщо не обманювала.

Але перевірити це можна тільки, так би мовити, на власній шкурі.

Ризикнемо?

“Так! - вирішив Андрій. - Якщо обманює, якось викрутимось, а якщо ні - виходить, ще й врятуємось”.

До того ж невиразно спливали в пам’яті перестороги Світайла саме про оці місцини. Він спробував пригадати деталі, але нічого не спало на думку.

- Гаразд, - пробуркотів, - домовилися. До найближчого Джерела я шлях знаю, не турбуйся. Звідти також виберуся. Тож за сина можеш не турбуватися. Швидкого тобі упокоєння.

- Дякую.

Він зробив невиразний жест рукою на знак прощання і поквапився нагору, подалі від цих очей і роз’ятреної душі. І тільки біля вогнища згадав, що забув забрати жупан, але повертатися не став.

І ще згадав, що так і не дізнався, що ж може допомогти їй зігрітися.

* * *

Біля роздмуханого багаття (хмиз воркотів, наче коти навесні!) Степан з усіх сил намагався розвеселити Миколку. Виявилося, що при падінні у хлопця випав останній молочний зуб, і тепер вони удвох промовляли: “Мишко, мишко! На тобі кістяного, а мені дай залізного!” - після чого зуб кинули через голову Миколки - якраз у бік Андрія, який наближався. Той ледве встиг відхилитися - і маленький білий уламок полетів кудись у темряву, в кущі, де відразу завовтузилося щось масивне. Якщо то і була миша, то в усякому разі не звичайна, які у хатах за пічками мешкають.

Добре, хлопець нічого не почув, а Андрій зі Степаном тільки обмінялися значущими поглядами: та в кущах все стихло. Потім вовкулак, вибрав слушну мить, збігав у той бік і перевірив, однак нічого не знайшов.

Тим краще, якраз війна з місцевими мишами не входила в плани Ярчука.