Бісова душа, або Заклятий скарб

Була глупа ніч; вони нарешті вирішили зупинитися і перепочити - якщо вже їх досі не наздогнали, то тепер і поготів... До того ж, за Ропушчине Кільце виїхали, а за його межі не кожен вовкоградець ризикне вибратися.

Словом - відпочинок. Степан вирушив за здобиччю, Андрій тим часом хмизу назбирав і вирішив оглянути речі: чи всі на місці, чи все гаразд? Насамперед - скриньку, та з нею якраз - що станеться? Он стоїть, боками, на яких бризки крові запеклися, сито виблискує. Треба відмити, але це завтра зранку, сьогодні сил немає дурницями займатися...

Потім якось самі собою пригадалися чоботи. Весь день вони поводилися сумирно: тупотіли трохи позаду Орлика, відставати не відставали, але і вперед не виривалися. Миколка, щоправда, ні-ні та й оглядався перевірити, як вони там. А Андрія спитай - краще б, якби відстали чи загубилися. І так клопотів по вуха, а тут ще чоботи ці...

І як з ними хлопець “спілкується”?

Сам не розумію, розводив руками той. Вони, дядьку Андрію, в кущах ховалися, коли ви з дядьком Степаном у місто звіряче пішли. Довго хоронилися - певно, боялися чогось. Ну, а я їх примітив та й покликав. Словами, як же іще. Вони візьми та й вийди. А потім попросилися з нами. Не словами - чим же їх вимовляти? Просто... попросилися і все.

Андрій пальцем поманив чоботи - підійшли, сторожко, але наче з гідністю. Це йому несподівано сподобалося, і він посміхнувся їм, і - от дива! - ті немовби посміхнулися у відповідь. Відразу стало зрозуміло, як з ними Миколка спілкувався. Хоча, звичайно, таким чином на теми сторонні не дуже-то побалакаєш...

- О, вже із взуттям знайшов спільну мову! - не пропустив нагоди покепкувати Степан. Він якраз повернувся зі здобиччю - знову із хвостатим зайцем.

Засмажили, поїли; лягли біля вогнища відпочивати. Неподалік тихесенько форкав вичищений та нагодований Орлик, поскрипували сонні чоботи.

- Гарно горить... - задумливо промовив, дивлячись кудись у далечінь, Степан. - Просто тобі як на Купала...

- А чи не Вовкоград це? - Андрій підвівся на лікті, аби краще бачити. Дійсно, горіло якраз у тому місці. А більше з такої відстані нічого не розбереш.

- Владу ділять, чи що?

- Ну, вже точно, не підсвічують, аби нас краще видно було.

- А може, напав на них хтось? - висловив припущення Миколка.

Андрій стенув плечима:

- Та навряд... Ропухи вартують уважно й цілодобово. Вони ж кам’яні, їм спати не треба. А от нам, панове, не завадило б. Тож пропоную цей дишпут продовжити завтра. Згода?

Хлопець позітхав трохи, але згодився, а от Степан пропозицію сприйняв надто піднесено.

- Ну, ви влаштовуйтеся, а я піду прогуляюся до кущиків, - підморгнув їм Андрій.

Степан підійшов через кілька хвилин. Ярчук стояв і пихкав люлькою, розглядаючи вогонь на видноколі.

- Гадаєш, ті, хто за нами женеться?

- А біс їх знає, - сказав Андрій. - Їх-то, може, ропухи б і не пропустили...