Розділ «Частина третя ЗАГАЛЬНЕ БОЖЕВІЛЛЯ»

Ма-яч-ня!

Чирва розбавив трохи спирту водою з-під крана, випив, скривився. Зазвичай алкоголь допомагав, так сталося і тепер. Врешті-решт, його вважають старим божевільним ідіотом. Листом треба просто це зайвий раз довести і підтвердити. Швидко, боячись збитися з думки, Чирва почав писати.

Дощ за вікном уже падав суцільною стіною.

Ольга заснула несподівано. Ще п’ять хвилин тому скаржилася на безсоння, і раптом різко, наче під гіпнозом, заплющила очі, і дихання стало рівним. Без будь-якого снодійного. Чи Романові здалося, чи й справді якось усі разом заснули її сусідки по палаті.

А з ними й уся лікарня.

Гукнувши Ольгу кілька разів, Ващенко зрозумів — спить вона міцно, як кажуть, гарматами не розбудиш. Нарешті змучений організм дав про себе знати. Він уже зібрався полегшено зітхнути і піти, коли вловив знайомий — до жахливого! — запах горілчаного перегару, скочив, з гуркотом зваливши табуретку, вибіг з палати до порожнього моторошного коридору і помчав до свого кабінету. По сходах він стрибав через кілька сходинок.

Там тримався той самий запах. Навіть свіже повітря з прочиненої кватирки не могло його перебити. На стільцях міцно спав Гончаренко, а за столом, опустивши голову на складені руки, сидів Фідель Васильович.

Зараз Роман переконався остаточно — йому не здалося, вся лікарня таки спала. Запах швидко ставав сильнішим, міцнішим і стійкішим. Приміщення немов затягувалося чимось схожим на ріденький туман. Або дим — так буває, коли на кухонній сковорідці підгорить картопля, м’ясо чи яєчня. Лікарнею вже цілковито заволоділи чужі сили.

— Гав!

За столом тепер сиділа істота в халаті Фіделя і з головою німецької вівчарки. Роман відсахнувся, рот розкрився в німому крикові жаху та огиди. Істота повільно підвелася. Ніякого песиголовця, знову Фідель, тільки погляд інакший. Ващенко чудово розумів — це не сон.

— Молодець! — рука Фіделя лишалася людською, а вишкір знову став звірячим, з кутка рота капнула густа сіра слина, він не промовляв, а вигаркував слова. — Боїшся, значить, молодець! Ви, придурки, жалюгідні потвори, на кого хвоста підняли? Глянь, що робиться!

Від могутнього поштовху Роман відлетів у куток. Собача лапа — тепер уже точно лапа! — запхала в замкову шпарину ключ, повернула його на два оберти і викинула через кватирку. Причому з місця істота не зрушила, лишалася, де була, за столом біля стіни. За мить перед Романом знову стояв блідий переляканий Фідель. Гончаренко далі мирно спав на стільцях.

— Ромо, я не можу більше, — ноги Фіделя підкосилися, він мішком гепнувся на стілець, по щоках потекли рясні сльози. Раптом, не перестаючи плакати, він сповз із стільця, на очах у вкляклого з подиву Романа заліз на підвіконня і почав боротися із шпінгалетами. Передчуваючи лихо, хоча й без того його було вже досить, Ващенко рвонувся до вікна, але його зупинив звірячий рик — на підвіконні знову сиділа песиголова потвора. — Стій, де стоїш, козел!

Наче в поганому сні, Роман Ващенко побачив, як Фідель Васильович, знову перетворившись на самого себе, розчахнув вікно і зробив крок в порожнечу, під дощ. Короткий крик, глухий звук удару. З-під столу виліз собака, який невідомо як і звідки опинився там, рикнув на Романа і одним стрибком вилетів у вікно. Роман і сплячий Гончаренко лишилися самі в зачиненому зсередини кабінеті, ключі від якого валялися десь унизу на асфальті. Стрибати по них безглуздо.

Будильник задзеленчав. Сигнал: Чирва вже почав свій шлях на нейтральну територію. Фіделю треба поспішати.

Фідель мертвий і лежить внизу на брудному мокрому асфальті. Він завжди боявся впасти з висоти. Тому його кабінет був на кілька поверхів нижче за кабінет Романа Ващенка.

Ольга прокинулася від дотику. Щось м'яке ковзнуло по руці. Дивно, вона не помітила, як заснула. Тут свідомість швидко запрацювала, так завжди трапляється, коли з глибокого сну людина виринає різко. Спочатку — хто я, потім — розплющити очі…

На животі сидів пацюк. Нижче, в ногах, ще один. Найжахливіше — це був не сон. Уві сні ніхто не відчуває запахів, а на Ольгу ЦЕ просто навалилося, вона не могла ані кричати, ані ворушитися. Пацюк повільно посунув до її обличчя, саме цей рух нарешті дав вихід дикому та пронизливому крикові. Звірючки не злякалися, але все ж таки зіскочили на підлогу, якось ліниво та неохоче, немов дотримуючись якихось правил пристойності, і всілися рядком в ногах ліжка. Ольга не переставала кричати, але зістрибнути і тікати звідси не могла — її поклали біля стіни, і залишалося їй тепер втискуватися в стіну, втискуватися сильніше, до болю в спині…

Кошмари нарешті ожили. Їх можна було помацати. Вони могли вкусити своїми гострими зубами.

Крики нікого не розбудили. На допомогу ніхто не поспішав. Ольга волала в порожнечу.