Розділ «Частина третя ЗАГАЛЬНЕ БОЖЕВІЛЛЯ»

Чирва відчув, як потроху набуває ваги його тіло. Щось торкнулося його руки — навпроти теж промацувалася м’яка плоть. Інших відчуттів далі не було, тільки дуже здалеку, наче через могутній шар вати, линули слабкі незрозумілі звуки.

«Ти вже почув? Ти вже відчув? ТАМ рятують твоє життя. І врятують, бо я так хочу».

Тепер щось міцно притиснулося до Чирви, обличчя-маска-пляма зникла, наче за завісою. Чирва, підкорюючись інстинкту, намацав якісь об’ємні обриси і обхопив їх руками. Не так важливо, за що він зараз тримається. Тепер головне — тримати міцно, не відпускати.

«А доктор твій, Фідель, з вікна вилетів. Пташкою. Завжди цього боявся. Мені хіба не знати. Він не затримався на нейтральній території, він там, де спокій і страхів нема».

Голоси чулися вже чіткіше. Свідомість поверталася до Чирви повільно, але невідворотно. Його переграли. Ворог легко вигравав цю партію.

Грубо відштовхнувши санітара, котрий відчинив двері, Роман кинувся до виходу на сходовий майданчик. Санітар навіть не вилаяв його: довкола творилося чорт знає що, та й на підлозі валяється людина, з вигляду — зомліла. Уже в коридорі Роман зупинився, подумав і впевнено натиснув кнопку виклику ліфта.

Час втрачено. В реанімації йому нічого робити, старого старанно відкачують, можливо, він уже навіть дихає. Роман там, у себе в кабінеті, чекаючи, поки наспіють рятівники з ломиками, змусив себе не панікувати, а трохи подумати. Отже, спочатку — в підвал, вирубати аварійний генератор, а вже потім — позбавити струму реанімацію. Первісний план був зовсім іншим, але ситуація проти всіх, і хоча б цей задум вдалося вчасно виконати.

Тільки б не було запізно.

Не думай про це!

Десь у підсвідомості ворушилася огидна думка: ліфт не спрацює. Та після натискування кнопки почулося звичне, можна навіть сказати, дружнє гудіння. В усякому разі, на техніку Він впливу не має. Телефон же працює.

— Е, стій!

До ліфта біг знайомий — як же його звати? — лікар, білий ковпак збитий на вухо, сам розчервонівся, як після марафону. Роман швидко скочив у кабіну, натиснув потрібну кнопку. В якомусь відчайдушному ривкові лікар скоротив відстань і, запхавши плече між дверцятами, спробував протиснутися всередину. Роман, лайнувшись, сильно зацідив йому кулаком в обличчя, потім виштовхав геть.

— Псих! — лікар рвонувся тепер вже на нього, та двері встигнули зсунутися перед самим його носом. Їдучи донизу, Роман чув його обурені вигуки.

Він не зовсім розумів, що з ним коїться. Менш за все ним керував у ці хвилини здоровий глузд. Здавалося, після того, як він вирвався з полону власного кабінету, здатність мислити спокійно, розважливо та тверезо остаточно облишила його, лікаря-психіатра, котрого вважали непоганим фахівцем у своїй галузі, остаточно. Романом керував страх. Страх не встигнути. Страх перед тим, що собачий гавкіт переслідуватиме його до кінця життя. Страх позбутися життя, якщо воно стане нестерпним, як зважилися на це мати й сестра Анатолія Гончаренка.

І ще його вела вперед ненависть.

Ліфт зупинився, двері розсунулися. До щитової вів погано освітлений коридор, в кінці якого треба повернути праворуч і впертися в оббиті залізом двері. За весь час роботи в лікарні Роман був у підвалі лише раз, в тій-таки щитовій, розпивав спирт з електриками — його могорич за швидко відновлене світло у власному кабінеті. Аборигени підвалу тоді довго розповідали, скільки тут за бажання можна блукати. Між іншим, підвал розділений на дві частини. З протилежного крила будівлі вантажний ліфт спускався до моргу.

Роман не здивувався, наштовхнувшись на будівельні «козли». Тут, як і в усій лікарні, повсякчас щось ремонтували. Оминаючи їх, він зачепив ногою якусь залізяку. Нахилившись, підхопив середніх розмірів ломик. Інстинкт підказував: треба хоч чимось озброїтися. Вже за мить він зрозумів, що не помилився.

З-за рогу назустріч йому ступив знайомий голомозий амбал з вівчаркою на довгому повідку. Не вийшов, не вискочив — виник, як фанерна мішень на навчальних стрільбах, як Ворог у комп’ютерній баталії. Людина і собака загородили собою увесь прохід, собака злісно гарчав, з пащі капала слина, головне — обидва вороги реальні, жодних тобі видінь. Роман навіть відчував звіряче дихання.

Він позадкував, ударився спиною об кут «козлика», зупинився, відчувши нарешті вагу ломика в руці. Це не сон, прокинутися з криком у холодному поту не вийде. Перед ним, одначе, плоть, а плоть вразлива. Роман зручно перехопив ломик і зробив крок вперед.

Собака стрибнув. Амбал усе ще тримав його на повідку, та повідок був наче з гуми: Роман знову відскочив, боляче стукнувшись об «козлика», а пес, як кулька йо-йо на гумці, повернувся до ніг господаря.