Розділ «Частина третя ЗАГАЛЬНЕ БОЖЕВІЛЛЯ»

— На кого рипаєшся, підор гнойний! — Голос амбала слабко нагадував людський, Роман просто розумів, що саме він кричить, як підтвердження цьому, голомозий рикнув, собака загарчав йому в такт.

— Пропусти! — Роман знову зробив крок вперед, тримаючи ломик перед собою.

— Фас!

Тепер сильна рука не тримає повідок, вівчарка, відчувши цілковиту свободу і зачувши жертву, метнулася вперед стрімкою чорною блискавкою. Інстинкт знову допоміг: Роман незграбно, але все ж таки спритно і вчасно відскочив до стіни, щелепи клацнули. Ловлячи повітря, звір швидко оговтався і, крутнувшись дзиґою, повернувся до супротивника писком. Стрибок — сильні лапи вже на грудях Романа, сморід з пащі обдав обличчя густою хмарою, зуби тягнулися до горла. Відчайдушно закричавши, намагаючись криком заглушити страх, Роман з силою опустив лом на спину тварини. Замахнутися повноцінно не вдалося, він був притиснутий спиною до стінки, але удар досяг цілі — собака заскавчав, забрав лаписька, знову крутнувся дзиґою. Удар, вочевидь, лише ошелешив його, не завдавши відчутної шкоди. У Романа тепер була перевага — ті частки секунди, поки вівчарка стискалася, готуючись до нового стрибка, явно цілячись у горло і сподіваючись ухопити його точним кидком. Ващенко встиг першим: ломик зупинив собаку вже в русі, удар поцілив точно в середину черепа, промахнутися Роман не міг, не хотів, не мав права.

Морду собаки одразу ж залила кров, біль і запах цієї крові додали їй люті, та не спритності. Удар, ще удар, звук такий, немов гатять по поверхні глиняного горщика, заповненого варевом. Вівчарка скавчала, кров і мозок бризкали Романові на обличчя, руки, білий халат. Тварина вже здихала, він копав і топтав її ногами, поки щось не зупинило його: ти прийшов сюди не вбивати собак. Так, правда. Не по це.

Дивно — голомозий зник. Труп собаки — не примарний, справжній! — валявся біля його ніг, а хазяїн вівчарки наче розчинився. Тримаючи ломик напоготові і очікуючи, що амбал причаївся за рогом, Роман обережно, по стінці, посунув туди. Нікого. Попереду — кінцева мета, двері в щитову.

Вони були зачинені.

У відчаї Роман замолотив по них носаками, кулаком, ломом, навіть стукнувся головою — жодного результату. Сколупнути замок тим-таки ломиком у принципі можна, якщо длубатися тут кілька годин. А у нього не було навіть п’яти зайвих хвилин, без того на собаку пішло забагато часу. Автономний генератор запрацює. Автоматично. Навіть після того, як він встигне вирубати світло нагорі.

Все пропало. Все…

— Якого дідька?

Кричали зсередини. Роман з новою силою замолотив у двері, за ними заворушилися, клацнув замок. Він упізнав котрогось з електриків, імен їхніх він не пам’ятав. Не запам’ятовував просто, цього відзначала бородавка на носі, трохи ближче до правої ніздрі. Неправильної форми карикатурна бородавка.

Чоловік втупився в перемазаного у кров лікаря нерозуміючими червоними очима. Скоріше за все, він тут спав, відзначивши якусь свою особисту урочистість, а може, тут не обійшлося без… Нема часу думати!

— Вирубай! Все! Швидко!

З похмілля мужика важко чимось здивувати. Електрик, певно, подумав, що це такий собі жарт. Зрозуміти йому зараз було важко, а от посміятися за компанію…

— Чого шкіришся? Де тут що? Вирубай машину!

Роман погано усвідомлював, що каже і що робить. Рука знову занесла ломик, чоловік, який нічого йому не заподіяв, скинув руки вгору, захищаючи голову, і позадкував. Привид з перекошеним обличчям, як ластовинням, всіяний кривавими бризками, із роззявленим у крику ротом і ломиком у занесеній правиці, готовий проламати голову, насувався на нього.

— Як! Все! Тут! Вимкнути!

Була пожежна сигналізація. Її огидне ревіння могло викликати підмогу. Електрик потягнувся до потрібного важеля, але трюк не вдався — від могутнього удару ломом з гучним хрумкотом зламалася кисть правої руки.

— Роби, що кажуть! Швидко!

Біль підсилив переляк, і чоловік, стогнучи і навіть схлипуючи, незграбно, лівою рукою, почав тиснути на якісь важельки, кнопочки, второпавши, нарешті, що доктор посунувся дахом і запросто може вбити.