Розділ «Частина друга ДИТЯЧІ СТРАХИ»

— Я не піду.

— Не знаю, чи готова я до цього, Ромо. Якщо попрошу сьогодні піти — образишся?

— Ні, звичайно, ні. Тільки не думаю, що ти захочеш лишитися сама.

Ольга здригнулася. Вже вдруге за сьогоднішній день вона бачила щурів.

— Нема ж нічого, ми дивилися.

— Я розумію. Все одно я бачила цю тварюку. Раніше такого не було. Боялася — і все.

— Звідки це?

— З дитинства, — Ольга забрала рукою волосся з лоба. — Ми жили в селі у бабусі щоліта. В хаті був льох. Аби дітлахи туди не лазили і не били банки з варенням та консервацією, бабуся лякала пацюками. Великими, сірими, гострозубими, що їдять неслухняних дітей. Зазвичай лякають Бабаями, Буками, Бабою Ягою, всякою іншою нечистю. Нас — щурами. «Не будеш слухатися — вилізе пацюк з погреба і затягне у свою нору. Там уже багацько неслухняних діточок». Я почала боятися льохів і щурів. Особливо після того, як одна з цих тварюк попалася в капкан і її кинули котові. Бридка здохла тварина, ще й котяра виваляв здобич у пилюці. З того часу, якщо мені погано, з’являються щурі. Уві сні, як правило. Чи просто в дурних думках.

— Ти впевнена, що сьогодні тобі не здалося?

Ольга хотіла кивнути, але, подумавши, знизала плечима. Наступної миті знову прийшов незрозумілий страх, вона прибрала попільничку різким рухом, ледь не розсипавши недопалки, і притулилась до Романа. Коли він почав пестити її, відчула — страх відступає. Примусь себе не думати про щурів, зроби це! Вона відповіла на його пестощі, все забулося. На якийсь час.

У себе вдома за робочим столом Павло Степанович Чирва нарешті додивився на дисплеї останню потрібну йому інформацію, вимкнув Інтернет, заплющив очі і відкинувся на спинку крісла на коліщатках.

Четверта година ночі. Він спілкувався з колегами по ІСК та електронній пошті більше як п’ять годин. Всотав у себе величезну кількість текстів, списав десятки аркушів паперу, роблячи потрібні нотатки і малюючи йому одному зрозумілі схеми та графіки. Тепер він закінчив роботу і підбивав підсумки.

— О, Господи!

Це був основний висновок, та разом з тим — полегшене зітхання. Висновок приблизно такий, якого Чирва чекав і боявся. Але, отримавши очікуваний моторошний результат, він водночас з’ясував для себе вихід, спосіб боротьби з тією силою, про яку виводив безліч теорій і з якою прагнув зіткнутися на практиці особисто. Для того, щоб перемогти.

Поки що між ним і ворогом лежить Нейтральна територія.

— Я вам усе поясню трохи згодом, а тепер залишіть нас самих.

Фіделю Васильовичу дивний старий починав діяти на нерви. І викликати застереження. Припустімо, він за пару годин зробив роботу, з котрою впорається далеко не кожен. Виявити досить дивну хворобу у звичайного, на перший погляд, алкаша, та ще й за допомогою гіпнозу — вміти треба, нічого не скажеш. Ось тільки де гарантія, що свої не зовсім безпечні для довколишніх знання він не спрямує на них самих? Можливо, дурні статті про зомбування мають під собою реальне підґрунтя… Мало що: візьме та й примусить колись задницю йому підтирати. І потім, надто розкомандувався тут, у його відділенні, цей Чирва.

Наступної хвилини Павло Степанович подав репліку, від якої Фіделя схопили дрижаки: думки старий читає, чи що?

— Не треба сердитися на мене, Фіделю Васильовичу. Я просто намагаюся вжити застережних заходів, суть яких поясню — спробую пояснити — трохи згодом. А поки що — дуже вас прошу…

Завідувач стенув плечима і зачинив за собою двері. Чирва вмостився на ліжку поруч з Гончаренком, поставив на коліна невеличкий чорний кейс.