Розділ другий Здавалося б, а до чого тут Бразилія?

Подумки я чортихнувся, адже Алекс лупив мене моєю власною зброєю.

— Не знаю, чувак. Я ще помізкую над цим, — відказав стримано. — Не маю звички відступати від задуманого, але, гадаю, цього разу нам слід відмовитися від мандрівки.

Я сам не вірив у те, що промовляв. Голос зривався і тремтів, ще більше посилюючи відчуття ірреальності того, що відбувається. Алі тяжко зітхнув і мовив:

— Роби, як тобі краще, чувак. Я поважатиму будь-яке твоє рішення.

Тієї ночі я не зміг видушити з себе ні рядочка. Розкритий word’івський файл так і лишився без змін. Тоді я вкотре подумав про те, що Маруся і Муза — то далеко не одне й те саме…

Я лежав на ліжку, підібгавши руки під подушку, телющився в стелю і знову й знову прокручував у голові події останніх днів. Мене чомусь не полишала нав’язлива думка, що наше з Маруською примирення було штучним та несправжнім, якимось наче пластмасовим. Я відчував, що, висловлюючись хімічними термінами, наша сполука нестійка. Мимоволі я припускав: насправді дівчину зачепило за живе лиш те, наскільки швидко (прямо по-свинськи якось) я відновився після розриву наших стосунків, додумавшись поїхати розважатись у Бразилію замість того, щоб сидіти і страждати. В цьому сенсі її палке бажання поновити стосунки скидалося на хворобливу реакцію ображеної жінки, котра намагається відновити втрачений контроль над об’єктом давно згаслої пристрасті. Але вже за хвилину я злився сам на себе через такі крамольні помисли.

Майже півночі капосні думки, немов заряджені протилежними зарядами частки, зіштовхувались у моїй макітрі і зразу ж розліталися врізнобіч, а потім, відбившись від черепа, летіли назад і знову зіштовхувались, і знову розлітались… Врешті-решт я подумав, що хай усе іде до дідька, завтра воно якось перемелеться, утрясеться і наладиться, а нині я краще посплю. І заснув неспокійним сном прогірклого нечестивця.

Ну, що вам сказати… Мов у воду дивився, панове: назавтра воно дійсно налагодилось.

У четвер 22 жовтня ми з Маруською, тримаючись за ручки, блукали «Метроградом». Вибирали подарунок моїй мамі — за кілька днів у неї мав бути день народження. Вчорашні сумніви досі терзали мене, однак сьогодні вони звучали глухо й невпевнено, наче з-під землі. Зразкова поведінка Маруськи, котра повсякчас посміхалась і весь вечір не відпускала мою руку, щомить більше мене заспокоювала.

Несподівано я відчув, як у кишені забурчав увімкнений в режимі «вібро» мобільний. Я подивився на телефон. На екрані висвічувалось одне-єдине слово: «Алі». Не роздумуючи, натиснув кнопку «Прийняти дзвінок».

— Альо! — кажу.

— Чувак, привіт! — Алекс видався чи то надто веселим, чи понадміру збудженим.

— Ну здоров! Як воно?

— Чудово! Я зараз в авіакасі і хочу спитати, чи двадцять два дні — то не забагато?

Я ледь не проковтнув язика.

— Двадцять два… е-е-е… Ти… п-про що?

— Пригадуєш, ти прикидав маршрут і говорив, що в Амазонію ми не поїдемо, бо для такого trip’у необхідна тривала підготовка?

— Умгу…

— Замість того ти висунув пропозицію попхатися на південь Бразилії, в якісь їхні болота… Панталон чи як там вони називаються?

— Пантанал, — підказав я.