Розділ другий Здавалося б, а до чого тут Бразилія?

Мій погляд блукав по довколишніх, спорожнілих уже столиках, вкритих такими ж фіолетовими, як і дивани, скатертинами. Вигляд брудних неприбраних тарілок дратував не менше, ніж безформно-розхлябана жовтнева погода. Хоча тоді мене взагалі все дратувало.

— Нічого, — непривітно буркнув я.

— Послала? — доколупувався Алі.

— Ні… ну тобто, так… коза…

— А ти?

— А я просто поклав трубку. Уже третій день не розмовляємо, — я зітхнув, а тоді вкинув до рота нового сухаря і взявся злісно розжовувати. — Забудь про неї, чувак. Між нами все скінчено.

Алекс із жалем подивився на мене, певно, подумавши, що це не йому слід «про неї» забути, але вголос нічого не мовив. Незабаром з кухні виринув офіціант, тихо підійшов до столика і поставив перед нами тарелі з бульйоном.

Кілька разів сьорбнувши масну гарячу рідину, я відставив тарілку вбік. Саня на мить перервав трапезу і пробурчав:

— Ну, вона тебе технічно так забацала, чувак… Наче якогось сопливого пацана.

Я лиш скривився у відповідь.

— Але ти не парся, — продовжив він, постукавши долонею по серці, — ще пару днів ось тут поболить, а потім почне стихати.

«Ти бач, лікар мені знайшовся», — пронеслось у голові. Я й сам знав, що рано чи пізно біль ущухатиме, проте на той момент від того легше не ставало.

— Слухай, а які в тебе плани на Новий рік? — несподівано змінив тему розмови мій товариш.

Я трохи пожвавішав.

— Хочу потинятись Близьким Сходом. Відвідати Сирію, Йорданію, Ліван… Журнал «Мандри» оплачує мені квитки до Дамаска і назад.

Саня з розумінням кивнув, а тоді ніби ненароком поцікавився:

— Тобі обов’язково летіти цієї зими?

— Що ти маєш на увазі?

— Ти не міг би відкласти поїздку на Близький Схід чи мусиш їхати саме зараз?

— Та ніби не мушу… — я скоса зиркнув на друзяку, поволі починаючи кумекати, що він затіяв розмову неспроста. — А що?