Розділ другий Здавалося б, а до чого тут Бразилія?

— Нічого… — зовсім непереконливо прогугнявив Алі, а потім вчепився у мене поглядом і одним махом випалив: — Слухай-чувак-а-поїхали-в-Бразилію!

— Куди? — вирячився я.

— У Бразилію!

Вмить перед очима зринуло все, з чим на той час у мене асоціювалася найбільша латиноамериканська країна: кава, Ріо, безмежна сельва, натуральний каучук, запальна самба, непролазний Амазонас, нещадні піраньї, миготливий карнавал, уподібнений до релігії футбол… Затим попливли уявні картинки можливих пригод з майбутньої подорожі: нові знайомства, цікаві зустрічі в хостелах, вечірки, довгі нічні переїзди, багатоденні переходи нетрищами… І вже за секунду я більше не думав ні про що, окрім одного: поїхати! Поїхати за будь-яку ціну. Рвонути світ за очі, зануритися в авантюру, поринути з головою в коловорот пригод, забути про все, що гнітить і скеміє у душі, врешті-решт просто втекти від проблем!

Потужна хвиля ущипливого тепла розливалась тілом. Мене охопило відчуття, наче хтось щойно вгатив мені цілий шприц адреналіну. Прямісінько в серце. Я не спитав «коли?». Я не спитав «для чого?». Я навіть не поцікавився «чому саме Бразилія?». Натомість бовкнув:

— Так, — і розтягнув рот у широченній посмішці… Певно, вперше за останній тиждень.

Значно пізніше, повертаючись у думках до цього епізоду, я розмірковуватиму над тим, що найбільші авантюри нашого життя, мабуть, саме так і починаються — з однієї недбалої фрази, кинутої у, здавалося б, найбільш невідповідний момент.

— Це добре, — Алекс м’яко посміхнувся у відповідь.

— Коли летимо? — мої очі блищали, а у череві теплішало, наче хтось там усередині щосили роздмухував давно пригасле багаття.

— Давай десь у грудні. Підбереш якнайдешевші квитки — ти ж у цьому шариш.

— О’кей, — метельнув я макітрою. — Із радістю!

— Заодно подумай над маршрутом…

Тоді ми швидко розправились з рештками ленчу і залишили «Віолет».

На вулиці мене аж розпирало від щастя. Кудлаті хмарки радісно клубочились у вишині над головою. Свіжий осінній вітерець, безжурно посвистуючи, пустотливо бриньчав шибами печерських багатоповерхівок. Кожен автомобіль на стоянці біля банку весело шкірився до мене решіткою радіатора. І навіть з придорожніх калюж, здавалося, лилось сонячне сяйво, утаєне там після останніх погожих днів бабиного літа.

— Що з тобою? — спитав Алекс, ховаючи в голосі незлостиву насмішку.

— Ми їдемо… ми їдемо в Бразилію, чувак… — мов зачарований прошепотів я.

Тож на перший погляд у нас із Санею все якось легко і славно нарисувалося: я посварився з дівчиною, аж тут примчав Алі-рятівник і запропонував чкурнути до Бразилії. Я постав, неначе Фенікс із попелу, і ми з друзякою бадьоро помарширували бешкетувати в Бразилію. Але то тільки на перший погляд усе так просто. Насправді життя надто складна штука, аби вдовольнятися нехитрими рішеннями. Та й узагалі, Амур — ця волохата римська потвора — ще зроду-віку по-доброму мене не відпускав.

Я вже, здається, десь писав, що у будь-якої події, котра трапляється у вашому житті, є ціла купа об’єктивних та суб’єктивних передумов, а також одна-єдина безпосередня причина — такий собі поштовх, котрий і призводить до того, що подія врешті-решт відбувається. Так ось, безпосередньою причиною всіх наступних подій (читай — неприємностей) став я сам.

Хоча, нічого, мабуть, не скоїлося б, якби у мене не було блогу, а заразом і дурнуватої звички записувати до нього все, що треба і не треба.

Справа в тому, що я, як і багато хто з нинішньої молоді, веду публічний інтернет-щоденник на порталі Живого Журналу [12]. Зрідка, маючи вільний час, настрій та натхнення, я занотовую туди цікаві факти та кумедні історії зі свого життя-буття. Тільки не подумайте, що я є блогером у повному сенсі цього слова. Повірте, панове, я дуже далекий від того, аби змальовувати особистий побут з усіма його нудними та нікому непотрібними подробицями, як це роблять деякі сучасні «герої» блогосфери: «Сьогодні зранку встав, пішов у ванну. Пісяти не хотілося, а потім я чистив зуби. Перед виходом з ванни почухався під лівою пахвою, а снідав яєчнею, приготованою за таїландським рецептом…» і т. д. і т. п. Я завів свій щоденник, коли виїжджав на навчання до Швеції. І головною його задачею в ті часи був односторонній зв’язок із батьками: раз чи два на тиждень я писав розлоге повідомлення або, висловлюючись по-блогерськи, ліпив пост про важке й непросте життя у заграниці, після чого одна моя знайома в Рівному роздруковувала його у себе на роботі і відносила батькам. У такий спосіб мої предки мали чудову нагоду дізнаватись про те, як я поживаю, не витрачаючи скажені гроші на телефонні дзвінки. Згодом мене всерйоз захопили подорожі; відтоді Живий Журнал (далі — ЖЖ) став тим місцем, куди я вивантажував фотографії та записував коротенькі історії про свої поневіряння далекими краями. Нині я пишу лиш тоді, коли дійсно відчуваю в цьому потребу, цебто, коли душа співає і хочеться від радощів пускати бульки носом.