Розділ одинадцятий Флексія [64]

Я саме дописував «Подорож на Пуп Землі» і намірявся найближчим часом взятися за опис пригод у Пантаналі. То було все, чим я жив на той момент.

— І як?

— Нормально, — я посміхнувся, — зав’язка роману буде кумедна — шмарката трохи. Щоправда, поки що я не знаю, як його закінчити.

— Поки допишеш, придумаєш. Або життя саме підкаже.

— А що у тебе? — так само індиферентно поцікавився я. — Які плани?

— Треба купити молока, дружина просила, — почухавшись, сказав Ед. А тоді додав: — Ну, мені вже час іти.

Розрахувавшись, ми вийшли з кафе. Ед побіг у найближчий магазин, а я, встромивши руки в кишені пальто, неспішно почвалав додому.

Дихалось напрочуд вільно.

Крокуючи безлюдними засніженими вулицями, я обмізковував події останніх днів. Повернення з Бразилії, передноворічний шарварок і гармидер, анемічна вечірка, на якій ми з Маруською нібито були разом, хоча насправді знаходились одне від одного на відстані, що вимірюється світловими роками, і зрештою, втомлене безмовне розставання.

Чи жалкував я через те, як усе закрутилося? Чи розкаювався про прийняте згарячу рішення їхати в Пантанал? Чи шкодував, врешті-решт, через розрив із Маруською?

Якщо розглядати всі наведені вище питання в контексті того, чи усвідомлюю я, що частенько діяв егоїстично, що багато чого зробив неправильно, зопалу і необдумано, то, безперечно, відповідю буде «так». Мені шкода. Якщо ж говорити про наслідки, про те, як воно все обернулося, акцентуючи увагу на тому, чи прагну я щось поміняти, чи хочу повернути все назад, я скажу тверде «ні». Я не жалкую ні про що. Я продовжую жити. Жити і йти вперед. Оступатись, падати й підводитись, але ніколи — не зупинятись.

Покажіть мені людину, яка не жалкує ні про що, скоєне у своєму житті, і я покажу вам людину, котра нічого не досягла.