Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

– Ого-го! кидаймо овес, нехай висипається на втіху голубам та дрохвам, кидаймо й жито! Давай грати весілля та танцювати! – жартував старий Лютай. – Ану, стара! заходжуйся шити нові червоні сап'янці, бо танцювати прийдеться в самі жнива, та ще й швидко.

– Ох, ох! – зітхнула стара Ольга і тільки голову похилила, підперши долонею щоку, передпочуваючи лихо.

– Заздалегідь, стара, зітхаєш і ще за рік або за два до весілля, – сказав старий Демко. – Мабуть, охаєш на запас, бо запас біди не чинить.

– А може, й вчинить біду, – обізвалась стара Ольга. – Бог його святий знає.

– Яка ж це буде, мамо, біда, як я оженюся? Адже ж люди женяться, та од цього немає ж біди, – обізвався син.

– Чи ти, Зіньку, бавишся в кохання, чи справді надумався оженитись з Маринкою? – спитав батько, і з його очей зслизла насмішкуватість. Очі глянули з-під густих брів поважно і трохи сердито.

– Я, тату, не бавлюся в кохання, а таки справді думаю сватати Маринку, як ви, тату, і ви, мамо, поблагословите мені слати до Маринки старостів, – сказав син несміливо і не дивлячись батькові в вічі.

Старий Демко підвівся з жвавістю, непідхожою до його літ, схопився з місця, як обпечений, і випростався на ввесь свій велетенський зріст.

– Щоб я тобі дав благословення сватати шляхтянку? Ніколи цього не буде! Вибирай собі козачку або просту селянку, тоді я тобі поблагословлю женитись! – крикнув батько.

– Коли, тату, моє серце вибрало Маринку. Хто ж винен, що вона шляхетського роду? – несміливим тихим голосом промовив син.

– Чуєш, Зіньку? Не дурій! Молоде серце дурне. Нехай твоє серце трохи пристаріється, тоді ти й сам не схочеш сватати шляхтянки. Знаємо ми, козаки, шляхту, і католицьку, та й православну. Залила вона нам за шкуру сала. Багато покотилось додолу козацьких голів через оту шляхту. Уся шляхта дивиться на Польщу ласими очима, як кіт на сало, бо звідтіль на неї сипалось усяке добро, і панщина, і усякі привілеї.

– Але ж, тату, Маринка і її мати не з таких шляхтянок, що поглядають на Польщу ласими очима. Вони і нашого роду, і нашої віри, – сказав син.

– Говори, говори! Не такі! Усі вони однакові. Он приїздив до нашого табору під Кумейками наш таки шляхтич, нашого ж роду і нашої віри Адам Кисіль; приїздив нібито за посланця од короля, щоб помирити козаків з Польщею. Ой хитра лисиця! Наговорив, наказав усяких обіцянок козакам: казав, що й Польща видасть нам і плату од скарбу за чотири роки, бо нам тоді з польського скарбу не давали плати поспіль чотири роки; наговорив нам Кисіль усяких обіцянок, аби ми тільки не піднімались на Польшу, сипав облесливими словами, як горохом. А чому? Тим, що сам став польським сенатором, знайшов ласку в короля, сів в сенаті, брав добрі гроші од поляків, опасся і вгодувався польською ласкою, як кабан, і став готовий продати і козаків, і мужиків, і всю Україну полякам за лакомство погане. Отакі тепер стали наші шляхтичі, наші пани! Така, певно, і твоя Маринка.

– Не така, тату! Я її знаю і духом почуваю, що вона не Киселевого заводу, – обізвався син.

Старий Демко сів на лавці, схилив голову і сперся на поручата. Він важко зітхнув. Пригадав він і облесливого Адама Киселя, і його облесливі слова, котрими він дурив козаків, і його зрадливість Україні й козакам, і йому стало важко на душі за гріхи православної української шляхти, котра тягла до Польщі і для своєї особистої вигоди була готова і сполячитись, і продати Польщі і хлопів, і козаків, і свою віру, і всю Україну.

– Потривай, сину! не хапайся! Нехай ми придивимось до Маринки і до її матері. Не можна ж таки так похапцем брати нам невістку в свою хату, не розвідавши добре, яка вона людина, який її рід, – тихо промовила мати. – Ой Боже наш милостивий! Боюся я тих шляхтянок! Ох!

– А який її рід? Князі Любецькі, князі Соломирецькі, Огінські, Стеткевичі. Ціла метка князів, хоч вози на ярмарок на продаж! Як не третина, то добра половина їх вже спольщилась, пристала до католицької віри, стала ворогом нам, потягла до Польщі, – [сказав Демко].

– Ой Боже мій єдиний! Ох! – почала стара Ольга, поправивши старий парчевий очіпок на голові. – Та воно ж нездатне ні спекти, ні зварити, нездатне показати й розказати наймичкам, як варити борщ, як спекти паляниці та хліб, нездатне ні до чого, бо має білі ручки, бо звикло паніти і не бралося і за холодну воду. Ох! ох! Аж коло серця мені здавило.

– Хто його зна, мамо! Може, Маринка тими білими ручками вміє і спекти, і зварити, – обізвався син. – Розвідайте попереду, розпитайте, та тоді вже й гудьте.

– Та так, стара! В тих панів так! Тільки їм подай або прийми! Більше вони нічого не тямлять. А хлоп нехай їм усе робить, нехай запрягається до панщини в ярмо. Ти, Зіньку, і не думай, і в голові собі не покладай брати нам за невістку шляхтянку! Сам чорт вигадав парувати козаків та мужиків з шляхтянками. Сватай краще чортицю! Це для мене буде краща невістка, ніж шляхтянка.