Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

Зінько приступив до Маринки, котра сиділа серед подруг. Йому здавалось, що Маринка між ними, як те сонце, краще й пишніше за всі зорі, за ясний місяць, йому так забажалось промовити до неї одне словечко, що він її любить, що він без неї жити не може, але кругом неї вилися молоді панни, як ті бджоли. Зінько одійшов мовчки. «Нехай вже іншим разом, ліпшим часом скажу я Маринці те одне словечко, а тепер не можна. Нехай вже в Суботові…» – думав Зінько і оступився од Маринки.

Вже пізньої доби вернувся Зінько додому. В домі всі спали. Зінько одвів коня в станю, а сам пішов спати в клуню на сіно. Другого дня вранці мати спитала в Зінька, де він був, де він загаявся до пізньої доби.

– Був я, мамо, в гетьмана в гостях. Гетьманша була привітна до мене, казала, щоб я й інші молоді козаки, що були в неї в гостях, прибували в Суботів в гості на її іменини, – сказав син.

– А молода шляхтянка, Маринка Павловська, була привітна до тебе, чи не дуже? – спитала мати.

– І Маринка була привітна до мене, привітніша за всіх паннів. З усіх паннів вона найбільше говорила зо мною.

– Гляди, лишень, сину, щоб ви з нею не договорились до чогось…

– А як договоримось? – сказав син і осміхнувся. – Чим же вона не гарна?

– Та вона гарна, ще й дуже гарна. Я не раз бачила її в Ганни Хмельницької на обіді. Але що з того, що вона гарна? Вона шляхтянка, і за тебе заміж не піде. Вона, певно, гордує нами, козаками, як і вся наша православна шляхта. Та, сказати по правді, мені не хотілось би мати невістку-шляхтянку.

– Чом так, мамо? – аж крикнув син.

– А тим, що і наша православна шляхта спаніла, набралась панської пихи од польської шляхти. Шляхтянка-невістка буде нехтувати мною, простою козачкою, буде нехтувати твоїм старим батьком, хоч він був козацьким осавулом, бо вся шляхта пнеться вгору і задирає носа перед козаками, хоч би козаки були й багаті, й значні.

– Мамо! Це ще вилами писано по воді, чи буде Маринка пишатись та нехтувати вами. Вона не з багатої шляхти, – сказав син.

– Та вона, Зіньку, за тебе й не піде, а коли б і захотілася вийти за тебе заміж, то гетьманша за тебе й не оддасть її. Дурнісенько ти топчеш до неї стежку та томиш свого коня вороного. Гарна вечірня зірка на небі, та ти її не дістанеш: не для тебе вона світить, а для когось іншого. Не приставиш же ти драбини на небо, щоб зняти ясну зорю, – обізвався батько з кімнати.

– Я, тату, постерігаю, що воно не так. Гетьманша до мене дуже добра й ласкава, – обізвався син. – Здається, сама ясновельможна гетьманша приставляє мені драбину до неба.

– Так, так! говори до гори, а гора мовчить! – крикнув старий Лютай з кімнати. – Гепнеш ти з драбини та об сиру землю! А хоч і дістанеш ту зорю, то попечеш руки і будеш хукати на пальці цілий вік.

– Ой, сину, і не думай собі, і в голову не покладай брати шляхтянку. Ми хоч заможні, але не багатирі які. Я сама не цураюся усякої роботи, як буває в господарстві багато діла. А Маринка – пані: вона не схоче робити простої господарської роботи. Шляхтянки звикли паніти, а не господарювати. Зроду-звіку не прийму я шляхтянки за невістку. Цур, пек їм, тим паніям! Ще, може, буде Маринка й кепкувати та сміятись з нас. Ой Господи! ох! ох! Що ж то буде? Ой не доведи тебе, сину, до цього. Мати Божа печерська й почаївська! Маринка буде кепкувати з мене.

– А може, й не буде? Звідкіль, мамо, вам знати про це? – сказав син вже з невдоволенням.

– Отже ж, мати чи не каже правду, – сказав батько і вийшов з люлькою в роті з кімнати в світлицю і сів коло стола на ослоні, вкритому килимом. – І мені не хотілось би брати в свою хату невістку-шляхтянку. Не хотілось би мені й родатись з гетьманшею та й з гетьманом. Кажуть, що нова гетьманша не дуже-то любить Україну, а Польщу дуже любить. І гетьман тягне туди ж, до Польщі, – сказав батько.

– А я не тягну до Польщі, а все-таки оженився б з Маринкою, якби вона за мене пішла, – несміливо обізвався син до батька. – Маринка сама по собі, а гетьманша сама по собі.

– Але ж кажуть, що яблучко недалеко одкочується од яблуні. А Маринка з тієї ж яблуньки, що й гетьманша Виговська. Не дурно оце твоя мати вже так важко зітхає ще заздалегідь, може, за рік, може, й за два почала вона важко зітхати та охати. Це погана прикмета! – сказав батько вже поважно й насупився.

Зінько примітив, що батько починає сердитись, замовк, вийшов на ґанок, сів на лаві і задумався. Він постерігав, що матиме багато клопоту, як тільки Маринка згодиться вийти за його заміж, що йому треба сподіватись великої притичини од старих. Зінько зітхнув й сперся ліктем об ґратки ґанку і втопив очі в небо, в той бік, де був Суботів.