Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

– Ой, що ти говориш! Де ж таки говорити таке та ще й проти ночі! Ще й присниться, що чортиця стоїть з кочергою коло моєї печі. Дух святий при нас та при нашій оселі! Оце старий! Договорився ти з досади не знать до чого! – сказала мати і тричі перехрестилась.

Старий Демко Лютай од злості схопився з лавки і прожогом дременув у сіни. Він спересердя забувся навіть нахилити голову в низьких дверях і з усієї сили стукнув лобом об одвірок.

– Ов-ва! Ще ні сіло ні впало, а от тобі на перший гостинець батькові од невістки-шляхтянки! Дай, Боже, і тобі, стара, таких гостинців! – сказав Демко і неначе пірнув у темряву сіней.

Син і мати довгенько сиділи мовчки на лавці. Мати мовчала і все важко зітхала. Її чорні блискучі очі стали жалібні й журливі, їх блиск неначе припав росою та пилом.

– Не журися, сину! Мені стара Павловська, Маринчина мати, дуже припала до душі: весела, добра й негорда. Може, й Маринка в неї вдалася. Потривай з сватанням! Не хапайся! Нехай я розпитаю в людей і сама придивлюся до Маринки. Людське життя, як те море: з берега тихе й ясне, а десь далеко ревуть білі хвилі. Виходити в море, хоч і тихе з берега, небезпечно. Не журися, сину!

– Розпитуйте, мамо, в людей, придивляйтесь! бо без вашого й батькового благословення я не буду женитися, – сказав син, – навіщо мені гнівити Бога? Навіщо мені викликати на себе кару з неба самохіть? Боюся, мамо, щоб мені часом не довелося у воді потопати, в огні погоряти або вмерти якоюсь наглою смертю. Побачите Маринку, придивляйтесь до неї добре, навиглядайте її, розпитуйте. Я знаю, що вона й вам припаде до вподоби, як і мені.

– Не знаю, сину! Не знаю! Дай, Боже, щоб було по-твоєму, – сказала мати, – але все-таки я боюсь тієї шляхти… Ой, боюся, сину! Ой, боюся шляхтянки, хоч і рада вволити твою волю.

Минув тиждень, минув і другий. Зінькову душу поривало до Суботова, до Маринки, але тоді саме настали жнива. Йому не було часу літати конем до Суботова: батько загадував йому усяку роботу. Після обжинків якось одного дня надвечір прибіг козак-вістовець з Суботова в Лютаїв двір. Лютай, Лютаїха і Зінько сиділи на ґанку і балакали, одпочиваючи після роботи довгого літнього дня.

– Козак од гетьмана… – тихо сказав Зінько.

– Чого треба гетьманові од мене? – ще тихіше промовив старий осавул.

Козак зняв шапку, поклонився Демкові і промовив:

– Просили гетьманша і гетьман, щоб ти, осавуле, з жінкою та з сином не забули про гетьманшині іменини і щоб прибули до їх в Суботів завтра на пізній обід.

– Спасибі, спасибі за честь та за ласку! – сказав Демко. – Але я вже старий: не мені їздити на іменини. Моя стара з сином, коли схотять, то нехай їдуть. Подякуй гетьманові і гетьманші од мене за честь, а тим часом випий чарку-другу горілки та йди до пекарні підвечіркувати, – сказав Демко.

Зінько виніс пляшку з горілкою, і старий батько сам випив і почастував з своїх рук посланця, а Ольга винесла на тарілці пирогів і подала козакові на закуску. Козак випив всмак після дороги, аж крякнув після другої здорової чарки, і пішов до пекарні.

– Ну що, стара? Поїдеш до гетьманші в гості? – спитав Демко в жінки.

Син подивився на матір пильним і прохаючим поглядом.

– Поїду! – сказала Ольга. – А ти, Демку, поїдеш?

– Чого я туди поїду? Не бачив Беньовських та Соломирецьких, та усяких панів, чи що? Надивився я доволі на тих панів. Буде з мене на ввесь останній вік! Та й погуляти в гетьмана не доведеться. Молода гетьманша не любить, щоб в гетьманському домі козацька старшина напивалася досхочу. Знаю я, що вона неначе видавцем дає гостям меди, вина та горілку. Чи так же було за старого гетьмана Богдана, як, було, старшина збереться до його в гості? Et! не поїду я на ті іменини до Олесі-преподобниці! Їдьте собі самі, коли хочете. Там же побачите і Маринку, що Зінькові од неї світ замакітрився.

Другого дня вранці Ольга Лютаіха убралася в найкраще убрання: завертіла голову шовковою наміткою, наділа жовті сап'янці, убралася в шовкову юбку та парчеву плахту і звеліла синові запрягати коні. Син запріг чудові баскі коні в простий кінський віз, обшитий новими лубками, намостив у задок сіна і застелив сіно новим квітчастим килимом.

– Та поснідайте ж добре, – говорив старий Демко, – бо будете голодні. Я вже знаю ті пізні панські обіди. Як почне варшавський кухар партолити якісь панські потрави, то вас і за живіт потягне. Але й ти, стара, прибралася, неначе хочеш йти заміж! Чи не хочеш ти часом запаморочити світ якомусь прудиусові в гетьманському палаці? – жартував старий Демко.