Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

Зінько повернув коня на шлях і торкнув його під боки острогами. Кінь полетів, як орел. Свіжий вітрець повівав з степів і прохолоджував гаряче Зінькове лице. Зінько неначе набрався здоров'я, щастя, напився з криниці цілющої води. Його поетична м'яка вдача вилила щастя піснею. Од щастя, од любові Зінько завів пісню, і його голос полився степами, дзвенів, переливався на всьому скаку прудкого баского коня. Усе щастя молодої душі козака, уся радість кохання, котрою була сповнена його душа, як весняної пори річка водою, виливалася через край бурливими голосними гуками козацької пісні. Як пишно та ясно тепер світили зірки на небі для Зінька! Вони неначе сміялись до його з високого неба своїм мигаючим світом. Яким пишним здавався тепер Зінькові широкий степ, десь далеко вкритий сизою імлою, широкий, просторний, облитий тихим сяєвом зірок, прикритий синім, неначе шовковим, наметом, густо обсипаним зорями! Йому забажалося летіти на коні без міри, без кінця, і щоб тому степові не було ні краю, ні кінця, хотілось співати до світа, до сонця. Тільки степ та зорі на небі слухали Зінькову пісню.

Зінько незчувся, як доскакав до Чигирина, і дуже здивувався, як заманячили перед ним хати та церкви, як висунулась на небі твердиня на горі, неначе чорна та важка хмара.

– Чи це вже й Чигирин? – аж крикнув голосно Зінько, і йому не хотілося в'їжджати в місто, в тісні, душні улиці. Йому знов забажалось летіти конем по степу, назустріч вогкому холодному вітрові, і дивитись на широке небо над степом, засіяне зорями, йому там було добре, вільно й просторно; для його щасливого серця здавалось тепер, що тільки зорі, та степ, та степовий вітер спочувають до його щастя, до його любові.

«Широкий степ – мій боярин, а ясні зірки – дружечки моєї молодої; вони тепер одні раді моєму коханню! – думав Зінько, повернувши коня на узьку уличку. – Ох, що то скаже мій старий батько? Що то скаже моя неня? Та й якої ще заспіває і сама гетьманша, як я зашлю старостів до Маринки?»

І Зіньків кінь пішов тихою ходою по душних улицях сонного міста, а Зінько схилив голову, і сам похилився од важких думок в голові. Зорі неначе згасли на небі, а Чигирин неначе повився густим туманом перед очима молодого козака.

VII

Другого таки дня Зінько задумав сказати матері й батькові, що він хоче слати старостів до Маринки Павловської. Старий Лютай того дня вранці сам помазав воза, запріг коні і поїхав у поле; він повіз полудень косарям: в полі косили овес. Вже надвечір вернувся старий з поля і все гримав та сердився: овес трохи перестояв і вже сипався. Лютай посіяв багато вівса, бо догадувався, що овес буде швидко потрібний для козацьких коней… Він вже знав, що гетьман задумав вернути Україну Польщі, знав, що ця справа не обійдеться без війни, і він заздалегідь готував овес не для коней прихильників гетьманської справи, не для польського війська, а для коней гетьманських та польських супротивників…

Настав вечір. Косарі вернулись з поля. Вони поставили грабки рядком, поспинавши їх на стріху. Грабки стриміли над стріхою. Косарі посідали вечеряти під хатою коло ґанку на дошках, котрі вони поклали на обрубках колодок. Сама Лютаїха виносила страву в мисках і ставила миски на довгій і широкій дошці, покладеній на двох круглих дзиґликах. Старий Лютай виніс чималу пляшку горілки і почастував косарів. Почастувавши усіх чоловіків, Лютай сів рядом з косарями вечеряти. Він все бідкався, що спека дуже велика, і овес сиплеться додолу, як полова. Вже надворі зовсім смеркло, як косарі встали, попоївши всмак, перехрестились на схід сонця і подякували господареві й господині за вечерю. Забравши грабки, косарі тихою ходою пішли з двору. Лютай сів на лаві на ґанку; він зітхнув, неначе після довгої важкої та втомної роботи. Син сидів проти його. Незабаром вийшла й Ольга Лютаїха, сіла на лавці і почала балакати з Демком про господарські справи, про овес, про жито, що вже половіло, достоювало на полі.

– А чого ти, сину, вчора загаявся в дорозі? – спитав в сина Демко. – Вчора ввечері наймит попередив тебе з волами і пригнав воли до двору раніше, ніж ти вернувся на коні. Чого це випало так, що воли стали прудші за твого коня?

– Та я, тату, трохи збочив в дорозі: поскакав конем не битим шляхом, а…

– А манівцями… – обізвалась мати. – Я й догадуюсь, куди ти завертав манівцем.

– А куди, мамо? Ануте, чи вгадаєте?

– До Суботова, до гетьманського двору. Певне, заїздив у гості в гетьманський двір, – сказала Лютаїха.

– В двір не заїжджав, а коло двору був, це правда, – сказав син.

– Хотілось тобі побачити Маринку? Чи вглядів же її де-небудь? – спитала.

– Бачив її, мамо, в садку і поговорив з нею через частокіл, – сказав син.

– І через частокіл перелазив? Чи не наробив ти часом шкоди? Не звалив часом частоколу? – сказав батько. – І понесло ж тебе, ледащо, валяти частоколи та плутатись в гетьманському гарбузинні…

– Ні, я в садок не лазив, бо мені Маринка і так сказала з садка, щоб я слав до неї старостів хоч і зараз.

– От тобі й на! Шити-білити: завтра Великдень! – жартував батько. – Заманулось Маринці в Петрівку мерзлого: давай їй в жнива криги! Видко, що шляхтянка. А ти ж їй що?

– А я сказав, що готовий хоч і зараз старостів до неї слати, – сказав Зінько.