Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

– Та коли б ти, гетьманшо, знала… то він не такий міцний, як тобі здається: він тільки веселий на вдачу та вдався собі жартівливий: все піднімає мене на сміх, і мене, й інших, – промовила Ольга Лютаїха.

– Сказати правду, твій пан Демко так зумисне одникує од нашого гетьманського двору… неначе цурається нас… – промовила гетьманша і трошечки насупила свої тонкі брови.

– За мого покійного панотця-гетьмана Демко вчащав до гетьманського двору: все, було, бачу його між гістьми, – обізвалась Катерина Виговська. – Я любила його, як була малою, любила його за жарти. Все, було, жартує і з нами, дітьми, і з старими, і з самим гетьманом. Демко і мій панотець все, було, розмовляють про битву з поляками під Кумейками та Мошнами, про гетьмана Павлюка, про сміливого козацького полковника Скидана, котрий захопив скарбові гармати і перевіз їх в Січ та й сказав: «Отут їм місце!»

– Ти, осавулихо, попроси свого пана Демка, нехай він не цурається нашого хліба-солі та прибуває до нас в гості. Ми будемо йому завсіди раді, – сказала гетьманша і замовкла, бо не любила говорити багато і була зроду нерозмовна.

За неї говорила Катерина, її найближча приятелька. Вона часто бувала в гетьманші в гостях в Суботові. Гетьманша кликала її до себе, як тільки до неї збирались якісь поважні гості, жінки козацької старшини й шляхтянки. Катерина була розумна, як її батько, гетьман Богдан, ще й до того вдалась весела й любила жартувати.

– Нехай твій пан Демко в другий раз не побоїться дороги. Як розсиплеться в дорозі, то ми його отут поскладаємо, наб'ємо обручами та й посадимо за стіл, – жартувала Катерина Виговська.

– Чи буде ж веселий ваш гість, набитий обручами? – промовила Ольга сміючись.

– О, буде! Осавул таківський, що буде жартувати і набитий обручами, – додала Катерина і зареготалась.

– Що буде, то буде жартувати; це ти, Катерино, вгадала, – сказала Ольга Лютаїха.

– От ваш Зінько то вже не такий: все чогось сидить мовчки та задумується, – промовила Катерина, зирнувши на Зінька, котрий і справді сидів мовчки, похнюпивши голову і втупивши очі в підлогу.

Катерина зумисне кидала камінець в Зіньків огород: вона знала, чого Зінько задумався: в світлиці не було паннів, не було Маринки.

– Скучно тобі, Зінько, слухати нашу старечу раду. Йди в садок! Там, певно, знайдеш молодшу за нас і приємнішу для себе раду, – сказала Катерина.

Зінько взяв шапку і пішов в садок. Там гуляло кілька паннів-козачок, котрі поприходили з матерями в гості до гетьманші. Маринки і в садку не було видко. Молоді козачки приставали до його, зачіпали, але він гуляв з ними по садку і тільки світом нудив. Йому так хотілось спитати в їх, де ділася Маринка, та він не смів спитати.

Стара Ольга все ждала, що в світлицю ввійде Маринка з подругами, а Маринка не приходила. Ольгу вже брала нетерплячка. Їй страх як хотілось поговорити з Маринкою, розпитати її й навиглядіти, щоб довідатись хоч трохи, яка вона людина.

– Чи це в вас, гетьманшо, пересипали дім, чи приставляли нові кімнати? – спитала в гетьманші Ольга Лютаїха.

– Ні, не пересипали, а тільки трохи поновили та приставили кілька кімнат, щоб були в запасі для гостей або для чужоземських посланців; та й гетьманів батько тепер живе в нас, переїхав оце недавно з Києва, то й для його треба було окремої кімнати, – сказала гетьманша.

– Піду я подивлюся на нові покої! – сказала Ольга і встала з місця.

Ольгу цікавили не покої: їй забажалось знайти Маринку і побалакати з нею, та ще й на самоті.

Ольга сміливо пішла вандрувати по великому палаці, заглядаючи в усякі кімнати й закутки. Вона зайшла на самий край просторного дому, перейшла через довгі сінці і одчинила одні двері: там була пекарня. Кухар з Варшави парився коло печі з кількома молодицями. Коло довгого ясеневого столу Ольга вгляділа Маринку й Христину. Вони вдвох робили плачинду: розтягали тонесенький корж, вхопивши його в пальці з двох боків.

Маринка вгляділа осавулиху і почервоніла, як маківка: їй здавалось, що двері от-от одчиняться вдруге і ввійде в пекарню Зінько, бо догадувалась, що він прибув в гості з матір'ю. Христина зирнула на рум'яні Маринчині щоки і осміхнулась.