Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

– Добривечір тобі, Марино! І не думав, не гадав тебе побачити, а от і трапилось, що я таки тебе побачив, – промовив тихо Зінько.

– Це ти так пізно приїхав до нас в гості? Чого ж ти так опізнився? – спитала Маринка так само тихо, але Зінько почув, що її голос дрижав.

– Я не в гості приїхав, але заїхав, вертаючись з степу, з випасу, де я купив для батька дві пари волів. Вертаючись з степу, я зумисне заскочив до Суботова, щоб де-небудь вглядіти тебе. Отже, і вглядів! Неначе сам Бог з неба погодив мені і вивів тебе в садок. Мій кінь сам спинився от на цьому самому місці, неначе впізнав тебе. Про що ти думала, Марино, ходячи по садочку такої пізньої доби?

– Про тебе думала, – обізвалась щира Маринка. Ці слова вирвались в неї несамохіть. Вона почувала, що спахнула, мов огнем, і почервоніла.

– А я думав про тебе, об'їжджаючи кругом садок. Мої думи неначе викликали тебе в садок в цей пізній час; думав я, чи не вгляджу тебе, чи не побачу хоч твого сліду, бо я тебе, Марино, люблю так, як нікого на світі не любив. Я не вперше отут об'їжджаю оселю та заглядаю в садок… Я заїздив би коня, заїздив би й не одного, аби тільки вловити погляд твій, ясний та милий, аби тільки подивитися на тебе, подивитись на твої очі і знов вернутись додому.

– І не їздь сюди, і не муч надаремно коня, бо з того нічого не буде, нічого не вийде. Гетьманша вже заздріває, що ти мене кохаєш, але вона оце якось недавно говорила про мене й про тебе з Катериною Виговською, найближчою своєю приятелькою…

– Що ж вона говорила про нас? – спитав Зінько.

– Попереду піднімали мене на сміх, що я тебе причарувала, вже й не пам'ятаю чим… сміялись мені тобою. І ніяково мені було, і приємно було слухати, як вони про тебе говорили. Я цілий день слухала б, як вони про тебе говорять, тебе згадують, але…

Маринка спинилась і замовкла.

– Але що ж? Може, вони думають, що я так тільки залицяюсь до тебе, що я жартую, що я дурю тебе? А я люблю тебе щиро і готовий хоч би й завтра до тебе старостів слати. Хіба, може, гетьманша та твоя мати не видадуть тебе за мене, бо я козак, а ти шляхтянка.

– Ой, не те вони говорили! Гетьманша й Катерина Виговська все хвалили тебе, говорили, що кращого за тебе жениха трудно й знайти, але що твій батько і твоя мати нізащо в світі не дозволять тобі мене сватати через те, що я шляхтянка, бо вони обоє не люблять шляхти, вважають панів за своїх ворогів.

Зінько важко зітхнув. Маринка примітила це і собі зітхнула: вона постерегла, що гетьманша говорила правду.

– А ще що вони говорили про мого батька та про матір?

– Говорили, що мені жити в домі твого батька та матері буде погано, бо вони, хоч люди заможні, але люблять самі все робити, як прості селяни, що вони і мене будуть силувати до простої роботи, вважатимуть на мене, як на свою наймичку, що вони будуть мене лаяти, а може, й бити, коли я буду їм непокірлива… А я не цураюсь роботи; роблю усяку роботу вдома в своєї мами, бо ми люди, хоч і заможні, але не багаті, мабуть, бідніші за вас… – говорила Маринка. Дуже почувлива на вдачу, вона при тих словах сама незчулась, як її голос задрижав, а сльози так і закапали з очей.

Зінькові стало невимовно жаль її. Сльози її неначе гарячими краплями падали на його серце. Він почував в душі, що Маринка дуже його любить і догадується, що його старий батько та мати стануть їй впоперек дороги до щастя.

– Не плач, Маринко! Я поговорю з своїм батьком та матір'ю, розкажу їм, що ти не з тих великих ледачих панів, котрі нічого не роблять і тільки люблять байдики бити. Мій батько і моя мати ще не знають добре ні тебе, ні твоєї матері, хоч моя мати не раз бачилась з твоєю матір'ю тут, в Чигирині. Я поговорю з ними… а потім… потім… Чи любиш ти мене щиро? Скажи мені правду, моя добра Маринко! Чи можна мені до тебе старостів слати?

– І люблю тебе, і старостів присилай. Гетьманша і моя мати будуть тому раді, але… але… Я постерігаю, що з того нічого не вийде, – сказала Маринка, втираючи сльози.

– Ти добра, як голубка, Маринко! Не плач, не печи мого серця своїми сльозами. Буде так, як я схочу, а не так, як мій батько схоче, хоч він крутий на вдачу. Мати моя добра людина і жаліслива, та й батько не лихий, хоч у його круті норови. Душа моя чує, що тебе вони полюблять і приймуть за невістку. Прощай, серце Маринко! Люби мене, жди і сподівайся!

Зінько нагнувся над сідлом, перехилився через частокіл, обняв однією рукою Маринку за шию і неначе впік її уста своїми гарячими устами.

– Прощай, Зіньку! Прибувай на гетьманщині іменини. Побачимось, поговоримо, і мені легше буде на душі.