Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

Надвечір другого дня Зінько сів на лавці в ґанку і засумував. Маринка виїхала з гетьманшею з Чигирина, і Чигирин став йому немилий.

«Ой, тягне мене, пориває мою душу туди, за гори, де ти пробуваєш, моє серце миле! Буду тебе любити, буду тебе сватати, хоч би мені заборонив батько й мати. Не життя мені на цьому світі без тебе в парі! – думав молодий козак. – Осідлаю коня, поїду в Чигирин, може, гетьманша з Маринкою ще не виїхали з Чигирина», – подумав Зінько.

І він осідлав коня, побіг в Чигирин, об'їхав гетьманський палац, заглянув у подвір'я, заглянув у садок, кинув оком на зелену прогалину в садку, де Маринка грала в хрещика з подругами, але скрізь було пусто; нігде не було видко й душі. Зінькові здалося, що без Маринки все замерло, все вимерло в гетьманській оселі.

«Скрізь, скрізь пусто, скрізь мертвота, неначе в гетьманській оселі усі вимерли. Тільки сліди твої живі й милі для мене, моє серце!» – подумав Зінько, вертаючись додому з засмученою душею.

Щовечора сидів Зінько на ґанку задуманий та засмучений. Щовечора неначе якась сила тягла його в той бік за горою, де був Суботів. Мати знала, чого син сидить задуманий, і мовчала, щоб не вразити його серця. Вона думала, що син посумує, посумує та й забуде про Маринку.

– Отже ж, пропаде хлопець ні за що, ні про що! Ой Господи! яка напасть на мою дитину! – говорила Лютаїха до Демка.

– Цур дурної навісної! Пропаде… Ще що вигадай! Щоб козак та пропав од баби? Де це ти чула про таке диво! чи в Туреччині, чи в Польщі? Я щось не чув, щоб який дурень та пропав через ваше жіноче кодло. А коли який козак і пропав через це, то він, певно, поперед того наївся собачої блекоти та й здурів, а потім вже й пропав! – кепкував старий Демко.

«Пориває до тебе, молода дівчино, мою душу щовечора. Знаю, що батько й мати не схотять приймати тебе в свою хату за невістку, а все-таки я тебе люблю, хочу тебе любити і любитиму, доки й мого віку. Осідлаю коня, побіжу в Суботів смерком… Може, де тебе вгляджу в оселі, в садку. Хоч гляну на тебе здалеку, розпитаю про тебе, то мені буде легше», – думав Зінько, поглядаючи на гори, на ліси.

Надвечір він осідлав коня і поскакав до Суботова. Вже лягома доїхав до села. Гетьманський палац стояв край широкого майдану на невисокому пригорку. По один бік майдану мріла на вищому пригорку проти ясної смужки неба одна церква, по другий бік неначе тонула в темряві друга церква на шпилі. Зінько приїхав до гетьманського двору, оглядів подвір'я. Скрізь було тихо. В палаці вже погасло світло, очевидячки, там вже спали. Зінько повернув коня поза частоколом і пустив його тихою ходою. Він заглянув у садок. Світло світилося в одному вікні з самого краю палацу.

«Чи не б неї світиться світло? І що вона робить тепер? і про що думає? Як мені хочеться побачити її, знати її думки! Перелізти б через частокіл та хоч заглянути в віконце…» – подумав Зінько, але він здалеку примітив, що те віконце було заслонене заленуватою завісою.

Зінько об'їхав садок навкруги, з болячою душею повернув коня назад до Чигирина і торкнув його під боки острогами. Кінь неначе знявся з місця, як птиця, і полетів по битому шляху. Зінькові стало легше на серці од швидкого руху. Свіже вогке повітря прохолодило його гаряче лице.

«Ой, коли б ті гетьманшині іменини швидше, а то моя душа занидіє од довгого ждання!» – думав Зінько, вже світом вертаючись в батьківський двір.

Через тиждень старий Демко Лютай послав Зінька верхом в степи, де один старий козак держав воли на випасі, і звелів йому прикупити дві пари молодих волів до плуга. З Зіньком поїхав верхом один наймит-парубок, щоб пригнати додому ті воли. Дорога в степи до випасу йшла недалечко од Суботова.

Купивши дві пари волів, Зінько звелів наймитові гнати воли додому, а сам збочив з простої дороги і завернув до Суботова. Вже смерком він вглядів верхи суботівських церков, і в його серце защеміло. Кінь летів, як стріла, неначе постерігав думки свого хазяїна. От і верхи гетьманського палацу мріють в темряві, як в тумані! От і садок за домом вирізується на небі, неначе густі, чорні хмари облягли палац з трьох боків!

«Як не вгляджу її де-небудь, то заїду до гетьманші в гості, вступлю сміливо в її покої… і, може, побачу Маринку… Гетьман живе на другій половині палацу, то, може, й не бачитиме мене… Хоч я син осавула, але простий козак, а в гетьмана все-таки високі пороги для простого козака…»

Зінько об'їхав двір. У дворі не видко було ні живої душі. Він пустив коня поза садком, об'їхав садок, заглянув через частокіл: на прогалинах, в квітниках нікого не було, тільки квітки пахли з садка, аж дух забивало. Зінько повернув коня назад і, похнюпившись, їхав тихою ходою та все заглядав у садок. Коло однієї прогалини кінь сам спинився, неначе спіткнувся. Зінько вглядів, що стежкою йшла якась панна тихо-тихо, неначе посовувалась по червонуватому піску, котрим була посипана стежка. Він придивився, впізнав тонкий, гнучкий стан і височеньку постать: то гуляла по садку Маринка.

– Хто то такий? – крикнула Маринка через частокіл. – Чого тобі тут треба?

Зінько впізнав Маринчин голос.

– Це я, Маринко, Зінько Лютай, коли не забула про мене, – обізвався Зінько з-за частоколу.

Маринка наблизилась до частоколу.