Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

«Ох Боже наш милостивий та милосердний! – думала Ганна, сидячи коло стола, підперши щоку долонею. – Минула моя слава, як красне літо, і тепер я мушу чинити, що мені загадує новий гетьман. Дуже вже велику честь хоче він оддати своїй жінці-шляхтянці. Як я прибула в Богданів палац, мене ніхто і не думав стрічати з якимись церемоніями, а тепер я, така сама гетьманша, як і Олеся, мушу прислужуватись, я, гетьманша, котрої слухав сам Богдан, котру запрошував він обідати вкупі з чужоземськими посланцями… А колись я мала своїх гайдуків, своїх паннів, дістала од гетьмана право видавати гетьманські універсали монастирям!.. До мене писала листи польська королева, мені кланялись чужоземські посланці… А тепер… Ох, минула моя слава, неначе листям поплила за водою».

І стара гетьманша підвела вгору свої пишні карі очі і зітхнула важко-важко, аж її широкі плечі та голова, заверчена сріблястою наміткою, підвелась вгору.

Двері рипнули. Ввійшов Виговський, прибраний в новий червоний кунтуш, ввесь блискучий, веселий, пишний. Він поклонився Ганні і поцілував її в руку.

– Вже поїзд недалеко од Чигирина. Прошу вас, мамо, моя дорога гетьманшо, йдіть до світлиці і будьте напоготові з хлібом та сіллю, та не забудьте привітати мою Олесю щирою привітною промовою. Там вже вас ждуть дочки Богданові: Катерина Виговська та Олена Нечаева. Ви станьте посеред світлиці, а Катерина й Олена нехай стануть коло вас по обидва боки, а Юрась нехай стане побіч вас.

– Добре! зараз іду! – сказала Ганна, виходячи вкупі з Виговським до парадової світлиці, де сиділи на довгій канапі, застеленій розкішним перським килимом, Катерина й Олена.

Обидві вони були убрані в дорогі убрання. На Катерині був дорогий парчевий зелений з дрібними золотими квітками кунтуш, обшитий золотим зубчастим позументом, та червона шовкова спідниця, обтягнута золотою рідкою сіткою, неначе обсипана золотою ряскою; на шиї блищав пишний дорогий убір з чотирьох разків дрібних червінців, на котрому внизу висіли зубчасті причіпки, облямовані кругом ніби розтягнутими золотими краплями. Олена Нечаева, більш білява, ніж Катерина, убралась в ясніші убори: на ній був оксамитовий кунтуш делікатного, ясно-вишневого кольору і шовкова голуба спідниця, обтягнута срібною сіткою. На шиї біліло шість разків чималих перлів і один разок добірних брильянтів – подарунок її батька гетьмана Богдана. Щоб підійти під новомодний смак нової гетьманші, і Катерина, і Олена не завертіли голів намітками, а наділи парчеві золоті низенькі очіпки, з-під котрих спускались хвилями на шию й на плечі довгі сріблясті намітки.

– Та покличте Юрася! Нехай він стане побіч вас, бо він, хоч і хлопець, але все ж таки він син гетьмана Богдана, – сказав Виговський і вийшов у двір виряджати сотню козаків, котра під проводом молодого сотника Золотаренка, небожа Ганни Хмельницької, мала вийти назустріч поїздові за Чигирин на київський шлях.

Тим часом двері в першу світлицю, де сиділа Ганна з дочками Богдана, неначе одчинив вихор. В світлицю влетів Юрась, худенький, блідуватий хлопець з гострим носиком, з каламутними очима, і наробив галасу на всю світлицю.

– Мамо! що це таке? що тут діється в палаці мого батька? – кричав Юрась.

– А що ж тут діється, сину? Ми зібрались оце стрічати нову гетьманшу. Та й ти, Юрасю, повинен стрінути її отут в світлиці, вкупі з нами, – обізвалась до його Ганна Хмельницька.

– Що це таке? Що вони тут виробляють в моїй господі? Що це тут витворяє Іван Остапович? – репетував Юрась на всю світлицю.

– А що ж він витворяє? – обізвалась Олена Нечаева. – Стрічає нову гетьманшу, Олену Богданівну.

– Олену, Олену! На дідька мені здалася та нова гетьманша! Ви знаєте, де тепер мої коні?

– Ні, не знаємо. А де ж твої коні? Певно, в стані, – промовила Ганна Хмельницька, осміхаючись на вередування свавільного Юрася.

– Еге! в стані… в гарній стані! В хліві! Он де теперечки мої коні! А Виговського коні поставили в батьковій стані. Я не знаю, що й далі буде! – кричав Юрась. – Нехай би Іван Остапович запер мене в хлів, то мене б не брала така досада, як за мої коні.

– Та не в хліві-бо, а в повітці твої коні, – обізвалась Ганна, – і повітка добра, не гірша за станю. Невелика біда, як твої коні постоять час в повітці.

– Невелика, невелика! А коли невелика, то чом же гетьман не поставив у повітці свої коні, та мої? Хто тут господар в домі? Він чи я? Я – господар! Я – гетьман! А він забрав собі на гетьманську булаву і Суботів, викопав заховані батьком в землі гроші, цілий мільйон талярів, і забрав теж на булаву. Це гарно! Я – гетьман! Він мене ограбив! Заграбував велику силу грошей мого батька. Викопав закопані в замку в Гадячі моїм батьком гроші, цілий мільйон талярів! Це не жарти! це розбійництво!

– Та ти ж, сину, сам зрікся гетьманської булави на який час, бо тобі треба їхати до Києва в академію та кінчати науки, – сказала Ганна.

– Навіщо мені їхати до Києва? Я й дома скінчу їх з моїми вчителями. Я до Києва не поїду, поки мої коні не поставлять в моїй стані! – репетував Хмельницький, і в його очах вже тремтіли сльози, а його руки дрижали.

Ганна Хмельницька схопилась з місця і кинулась до Юрася. Вона зауважила, що він став дуже роздратований, і боялась, щоб на його не найшла чорна хвороба і не кинула його об землю. Ганна почала його вмовляти ласкавими словами і трохи заспокоїла, обіцявши, що його коні знов поставлять в стані на старому місці, як тільки скінчиться в'їзд гетьманші та роз'їдуться гості. Юрась заспокоївся.