Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

– Тобі, серце Олесю, треба ще поїхати в Мокрани до опікуна, попросити в його вибачення. Все-таки він твій опікун і доводиться тобі дядьком, – сказав Любецький на прощанні.

– Думаю поїхати оце завтра, – сказала Олеся.

І вона другого дня поїхала в Мокрани з своєю тіткою Якилиною та з її двома дочками.

Приїхали вони в Мокрани. Старий Христофор не сподівався їх до себе в гості і був дуже здивований.

– Я думав, що ти, Олесю, вже давно живеш в Чигирині, – промовив Христофор ласкаво й привітно.

– Ні, мій дорогий дядьку! Я довго слабіла, а потім завагоніла і породила сина. Родиво було важке. В Чигирині я ще й досі не була. Так якось мені не поталанило в цьому, як і в сватанні Виговського. Мій гетьман хоче, щоб я в'їхала в Чигирин з пишністю, вартою високої особи, вартою гетьманші, – сказала Олеся.

– Ото він правду каже. Коли ти гетьманша, то повинна в'їхати в Чигирин з парадом і з пишністю. Але ти не маєш доброго екіпажа: твій, ще батьківський, старий, старомодний. Бери нашу нову французьку парадову карету, бо парад для високої особи має велику вартість, і їдь до Чигирина з пишністю, а ти тепер висока особа.

Олеся поцілувала Христофора в руку. Карета була помальована зеленою фарбою і позолочена на рубчиках. В кареті було двоє дверець з вікнами.

– Окрім того, – говорив старий Стеткевич, – не годиться тобі їхати самій: треба, щоб за тобою тягся поїзд, як за королевою. Я не поїду, бо я старий, та й не думаю приставати до козацької верстви, як пристав Юрій Немирич й інші українські шляхтичі. Візьми з собою тітку Якилину Павловську та родичок: Лговську, Подарицьку й інших. Нехай їде з тобою і оця Павлина. Це буде ніби твій кортеж і двірський штат.

– Ой яка я рада, що поїду до Чигирина! – аж крикнула Павлина Рудницька. – Ото надивлюсь на людей і побачу світа!

Вона встала і поцілувала в руку Христофора Стеткевича. В неї таки майнула думка, що вона там знайде собі жениха між козаками.

– Та пам'ятай, Олесю, що ти шляхтянка! – говорив далі дядько. – Встоюй перед Виговським, перед козацькою старшиною за шляхту, за її привілеї. Не забувай і про Польщу. Ти любиш Польщу. Все, що наша давня шляхта добула собі і в привілеях, і в просвітності, все те прийшло до неї з Польщі. І коли я дістав просвітність, добувся розумом до вольних просвітних соцініанських і кальвінських думок, то все те дістав з Європи, але дістав через Польщу, бо Польща не зачиняла дверей для цього всього, а Москва зачинить і ніякого світа не пустить і з Польщі, і з-за границі; тоді темрява вкриє Україну.

– Добре, дядю, добре! – сказала Олеся, але її думки вертілись не коло просвітності Європи та Польщі, а коло французької карети та уборів. Вона вже гадала в думці, яку собі французьку сукню пошити для парадного в'їзду в Чигирин, щоб вразити жінок козацьких старшин, котрі вбирались в кунтуші, в жупани, в плахти та в намітки.

Олеся і Павлина зібрали усяке своє добро в далеку дорогу. Вони думали пробути недовгий час в Києві, щоб пошити собі нове убрання. Швидко потім вони виїхали до Києва.

Прибувши в Київ, Олеся покликала кравця Васильківського, котрий вчився кравцювати в Варшаві і вмів шити модні польські убори. І Олеся, й Павлина, і тітка Якилина понабирали собі дорогої матерії на сукні. Кравець заходився коло роботи. Олеся просила тітку, щоб вона взяла з собою в Чигирин і своїх дочок, Маринку та невеличку ще Прісю. Тітка пристала на це і почала й їх прибирати та чепурити. Олесині знайомі та далекі родички, Лговська і Подарицька, запрошені Олесею до Чигирина, теж заходились коло вбирання. Княгиня Любецька та Суходольська не схотіли їхати до Чигирина, скільки їх не благала Олеся. Тільки Олесин дядько князь Соломирецький обіцяв їхати з нею в Чигирин, бо мав свої інтереси: думав впрохати гетьмана та старшину, щоб йому вернули села на Україні коло Бара, звідкіль його вигнали козаки як католика.

Гетьман дав знати Олесі через верховця, котрого дня вона була повинна виїхати з Києва, щоб стрінути її в Чигирині як високу особу. З поїздом Олесі виїхала і невістка її Маруся Стеткевичева, жінка брата її Юрія, котрому гетьман обіцяв полковницький уряд. Старий батько гетьмана Євстафій Виговський, що проживав в Києві, не поїхав з гетьманшею до Чигирина і прибув перегодя, щоб жити при синові.

В той час в Богдановому домі проживали Богданів син Юрій, шістнадцятилітній хлопець, та третя Богданова жінка Ганна, з роду Золотаренків. Овдовівши після першого чоловіка Пилипа, вона вийшла заміж за гетьмана Богдана. Розумна, поважна й хазяйновита, вона мала дуже великий вплив на гетьмана Богдана, вивела при його дворі гулянки та п'янство і була доброю господинею в домі. Богдан поважав її й слухав. Новий гетьман Виговський дав їй для прожиття в палаці дві світлиці, а Юрієві – одну кімнатку рядом з світлицями старої гетьманші, щоб вона повсякчас мала спроможність наглядати за молодим слабовитим і неслухняним хлопцем.

Просторні світлиці покійника Богдана були розкішно убрані й вимальовані усякими арабесками. На дверях були намальовані картини з давньої священної історії. На поличках блищали рядки дорогого срібного й золотого посуду: полумисків, блюд, усяких кубків та здорових пугарів. Все в світлицях було поновлено, вичищено, вибілено. Світлиці прибирались, як ік Великодню, неначе вони ждали нової пишної шляхтянки-гетьманші.

Виговський дав знати листом Олесі, коли вона повинна була виїздити з Києва, щоб стрінути з пошануванням її поїзд. Він просив стару гетьманшу Ганну Хмельницьку та Богданових дочок од першої жінки, Катерину й Олену, щоб вони стріли нову гетьманшу в найбільшій світлиці з хлібом та сіллю.

В самий день приїзду Ганна Хмельницька сиділа в своїх покоях, убрана по-празниковому. Висока на зріст і трохи огрядна, вона й тепер була гарна з лиця. На ній було дороге, але темне убрання, темно-вишневий, з золотими квітками, кунтуш та шовкова біла намітка, переткана срібними нитками. На шиї на золотому ланцюжку блищав золотий чималий хрест візантійської кучерявої форми, обсипаний чималими брильянтами. Це був подарунок покійного гетьмана Богдана. Стара гетьманша ждала приїзду молодої Виговської і задумалась серед тиші, котра панувала в здоровому домі, ніби завмершому після смерті старого гетьмана. Ганні Хмельницькій було не до вподоби, що Виговський вимагав од неї вчинити таку честь для нової гетьманші, але вона мусила коритись, мусила згодитись.