Розділ «Частина перша»

– Хочу ним вибратися на волю.

«Так і є, збожеволів», – зрадів Пахомій і присів на прічу, застелену повстю. Мовив лагідно:

– Перестань бавитися дитячою грою, я нині тебе сам випущу на волю, скажи мені, що ревно каєшся у вині своїй, що просиш прощення, що усвідомив блуд свій і хочеш щиро спокутувати гріх. Потім те саме повториш архімандритові й тоді побачиш небо, вдихнеш повітря, посильне діло дасться твоїм рукам. Скажи тільки, що визнаєш свою вину. Бачиш, як мало вимагаю від тебе. Одного слова…

– Слів пудами не важать, іноче, – відповів Любимський. – Слова – не борошно. Часом одне слово переважить цілу єпископську проповідь, та й оцінюється воно не грішми, а чимсь зовсім іншим. Ось ти пропонуєш волю за одне тільки слово «винен». А за сотні моїх слів дали мені кайдани. Кайдани – за сотні, волю – за одне. Отже, слово слову не рівне. Хто зна, мало чи надто багато вимагаєш від мене?

– Але ж зрозумій, – уже просив монах, втямивши, що розмовляє не з божевільним, – цього слова, крім мене й архімандрита, ніхто більше не чутиме. Ти зможеш собі думати й далі, що бажаєш, у що віриш, а нам скажи лише те, чого ми хочемо: «Каюся, винен». Хіба від цього язик тобі всохне?

– Крім тебе й архімандрита це слово почує ще одна людина – я. Ти про це не подумав… Ну, гаразд. Я, може, й скажу. Тільки повір мені: ти впевнений у тому, що я винен?

– Як у тому, що день змінює ніч. Інакше чого б ти тут опинився?

– Постривай, звідки ти можеш знати, що винен я, а не ті, що запроторили мене до цієї ями?

– Як – звідки? За законом тебе посадили. Хіба ти сумніваєшся у справедливості законів?

– Ти, я знаю, не сумніваєшся. Проте я постараюся посіяти в тобі той сумнів. Ти чув, напевно, про царя Івана Антоновича, якого ще маленьким посадили до шліссельбурзького каземату. Скажи, чим могло провинитися дитя?

Пахомій не міг знайти відповіді, мовчав.

– Ти що робиш? – запитав грізно, щоб з першого слова викликати у в'язня острах.

– Малюю, – тихо відповів Любимський і далі водив пальцем по стіні.

– Ти, – продовжував Любимський, – карав людей за Петра III і певен був, що караєш винних, що закони цього царя справедливі. А виявилося, що він сам заслуговував кари. А чи переконаний ти, що він заслуговував кари? Ти горів вірнопідданським бажанням стяти голову Пугачеву. Чи не бажалось би тобі зробити це саме комусь іншому, якби Пугачев став переможцем? Що ти можеш знати про справедливість законів, що їх накидають владики, які примушують народ називати їх найсправедливішими? Кого питають, чи ця або інша людина гідна корони? Кого питають, чи той або той заслужив кари? їх просто карають або примушують на них молитися. То скажи мені тепер: ти повіриш, якщо я навіть вимовлю слово «винен»?

Пахомій стояв, побитий градом Павлових слів, і, як тільки той замовк, закричав у шаленстві:

– Апостат! Апостат![26]

Він ударив ногою у двері – в коридорі караульних чомусь не було; прискочив до Любимського, у скаженій люті бив його кулаками, а потім виштовхнув надвір.

Спочатку Павло не міг отямитися. Що сталося? На страту ведуть? Світло різко ударило в очі, свіже повітря наповнило легені, у голові запаморочилось. І тут він зрозумів, що над ним не казематна низька стеля, а бездонне високе небо, яке він таки побачив. Побачив! Павло відкинув назад голову, простягнув до неба руки і за цю мить щастя готовий був умерти.

Довкруж не було нікого. Як це так, що нема нікого? Іди собі куди хочеш? Ні, цього не може бути… Він кудись рушив іти, важко переставляючи закостенілі від сидіння ноги, хиталися висока дзвіниця, й баня Преображенського собору, і вежі – усе хиталося, а врешті стрімливо лягло вниз.

Коли розплющив очі, величні будівлі стояли прямо, а він лежав горілиць на кам'яному подвір'ї. З натугою підвівся, тоді побачив перед собою знайоме бородате обличчя. Його преосвященство привітно усміхнувся й мовив: