Творіння рук своїх – комусь. Полюблять?
Любов свою – комусь. Відчують?
Гнів свій – комусь. Злякаються?
Ні, ні, ні! Кому він буде потрібен так, як тим, що над Сулою?
А човен то ховався за хвилями, то зринав на гребенях, сонце вже сліпило очі, монастиря давно не було видно, до втікача повільно наближалися чужі береги, і в міру того наближення формувалося в Любимського нове розуміння його волі.
Її, тієї волі, йому треба стільки, скільки цього вимагатиме народ. А народові може стати потрібною друга Павлова неволя або й смерть. Тож мусить викресати тепер у собі нову віру: повернеться колись він до рідного краю, що б там на нього не чекало. Бо без цієї віри ні його мозок, ні його руки нічого цінного створити не зможуть, бо без цієї віри не варто жити – ходити жебраком по світі без думок і без мети.
Павло це зрозумів, прийняв, відчув, і стало дивно від цього нового відчуття. Адже чудом вирвався зі затюрмленої землі, прокляв її; а тепер дійшов до переконання, що без неї себе не мислить?
Знову парадокс? Ні, свідком мені Вольтер.
З останніх сил, які ще в нього були, веслував, і човен поплив, минаючи камінні насипи-корги, що були дороговказами для суден.
«Філософи – це мала череда, – сказав він, – яку не можна віддавати на бойню».
Тому я мусив утекти з бойні.
«А коли з'єднаються проти спільного ворога, – мовив далі мудрець, – зроблять велике діло для роду людського».
І тому я мушу жити, щоб прилучитися до цього гурту. Однак з'єднуватися треба, проживаючи на своїх землях. Філософська думка, що колись оновить світ, повинна йти з усіх кінців земної кулі. Тож для того, щоб мати снагу внести й свою лепту у світову скарбницю думок, мушу повернутися до рідного краю.
На моїй уярмленій Україні є вже Сковорода, а у стражденній Московії – Новиков. Вони народять сотні й тисячі дітей, кращих за себе.
Я вернуся туди, дозрівши до їхньої думки й чину, щоб гинути, перемагаючи тюрму, і мучитися в тюрмі, здобуваючи волю.
Сказав пророк:
«Мусиш запам'ятати всі дороги, якими водив тебе Господь, довідуючись, що є у тебе в серці».
А коли у ньому є мужність, віра й любов, то вернешся по тих самих дорогах до своя.
Сонце вже сповзало зі свого низького зеніту. До шостого каземату Корожної вежі принесли з монастирської кухні слізний хліб для Предтечі.
Човен плив у відкритому морі, і не видно було берегів, але вітер не мінявся – човен ішов рівно, і знав Любимський, що як не за день, то за два побачить у передсвітанковому тумані окраєць твердої землі.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Журавлиний крик» автора Іваничук Р.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша“ на сторінці 104. Приємного читання.