Розділ «Шрами на скалі Роман»

Холод морозив обличчя, намерзали бурульки на вусах, обтягаючи їх донизу, двоповерхова Коломия йшла назустріч Франкові Ринковою площею, замкненою торговими рядами, ратушею і прикрашеним масками римських патриціанок жовтим будинком, на другому поверсі якого розміщалася фешенебельна ресторація Ціти.

Доки – що?

«Як ви можете сподіватися, – сказав Франкові намісник Бадені, – що після того, як у залі львівської ратуші на багатолюдному зібранні ви назвали бунтівника голосом народного сумління… що після того я дозволю вам зайняти в університеті кафедру, з якої ви мали б можливість безкарно проголошувати шкідливі для імперії ідеї? Ви не могли кілька днів почекати з тим ювілеєм Драгоманова?»

Здається, тоді я вперше зрозумів, що настала пора комусь одному з усього мого народу виступити вперед, щоб спрямувати його похід до свободи, і це маю зробити я… Своєю відповіддю я викликав на поєдинок сильнішого за мене ворога; знав, що на мене посипляться удари, які треба буде витримати, мало того – що я сам спрямую їх на себе, накличу, щоб розпочати бій.

«Ще не відомо, що важливіше, ваша світлість, – моє викладання в університеті чи використання привселюдних трибун для проголошення ідей радикальної партії… Та не в цьому річ: якщо послухатися вас, то все життя доведеться мовчати: нині побоїшся втратити посаду, завтра – що не запросять на бал, післязавтра чекатимеш на орден. А потім, коли нащадки спитають, що ми робили протягом свого життя, нам доведеться відповісти одним словом: боялися».

І як тільки я зважився вийти вперед, ті удари посипались на мене один за одним – щедрі й нестерпно болючі; мені довелося зрозуміти, що мій проводир – то не ліванський кедр, розлогий і пишний, а наїжачений колючий терен, якому призначено виповзати на узлісся, першому приймати удари рубачів, бути топтаним, зневаженим, якому ніколи вже не заховатися в затінок, він мусить витримувати стужу й спеку, розцвітати в заморозки й плодоносити терпким плодом…

На переломі 1896—1897 років на мене, мов на жебручого старця, напали два пси – вибори й хвороба. Я кілька місяців не виходив з темної кімнати, диктуючи дружині «Мій Ізмарагд» – записував у притчах досвід свого життя. А тим часом виборці четвертої курії округу Перемишль – Мостиська йшли голосувати за свого посла до парламенту – Івана Франка; мені потрібна була трибуна, та Бадені й цього разу не допустив мене до неї… Повз мої вікна жандарми гнали до тюрми збитих до крові селян у кайданах, хто встиг втекти від урн – забігав до мого помешкання, щоб заховатись; мої сподівання на співпрацю з польським панством розвіялися, в пресі мене назвали Валленродом, який підступно втиснувся в польський стан, щоб шкодити ізсередини, а тоді я кинувся на своїх противників з двома статтями. «Ви самі Валленроди, – вигукнув я в статті «Поет зради», в люті своїй посягаючи на польську святая святих – Міцкевича, – і ваші пророки годують покоління отруйними плодами, вважаючи зраду патріотизмом!» Можливо, й переборщив, та не шкодував – я і своїх – звернувся й до українських псевдопатріотів із статтею «Дещо про себе самого», щиро признавшись, що не люблю ні їх, ні їхньої Русі. Колись так Петро Чаадаев накинувся на своє оточення у «Філософських листах», різниця лише та, що його слухали дами, обвішані брильянтами, сенатори й генерали, а мене – селяни, робітники й студенти, і не вони злякались моїх слів, а правовірні українські обивателі. Отож Юліан Романчук назвав мене Геростратом, а вшехпольські паничі віталися зі мною на вулиці голосним «тьфу!»

Та найбільше заболіло й болить досі інше… Здавалось, ніщо не могло роз'єднати дружбу між сином коваля з Нагуєвич і селянським сином з Куяв Яном Каспровичем. Рани наші сльозилися однаковим болем; його родаків на Познанщині онімечували пруссаки, а в Галичині шляхта ополячувала моїх братів, і він, і я запізналися в юності з тюремним комфортом; і позичав він мені фрак на габілітаційну лекцію, і кумом був, а коли ми з Каспровичем і Трушем вибралися нарешті до Винниківського лісу…

Єдиний Каспрович знав, що означала для мене та моя маленька радість – потаємне й чисте, мов сльоза, озерце з рибами: я розповідав йому про молодого лінивого сома, що хропе в білому піску, про червоноперих кленчуків і вусатих небоязких коропів у осоці; Каспрович уважно вислуховував ті мої розповіді й усміхався, радіючи моєю втіхою, і коли ми одного літнього дня, раніше вийшовши з редакції, подались-таки до Винниківського лісу, він, побачивши на другому боці вулиці Івана Труїла, покликав його: «Ходи з нами, намалюєш Франків ставок…» У лісі я з тривогою в серці пішов попереду: хоча б не зблудити, скільки років минуло відтоді, як я знайшов те озерце; ми пробиралися крізь грабовий лісок, він був прочищений, і це мене до решти стривожило: сюди вже приходили люди! Ми сповзали крутим спуском донизу, я вдивлявся, та не бачив синього дзеркальця; побіг по дну яруги і врешті зупинився над великим кругом рудого гірчака, що покрив дно колишнього озерця; береги довкола осунулися, а на брудному піску виднілися розпластані кістяки риб… Уперше тоді затовклися в моїм мозку слова: «Тату, тату, нам зимно тут, зігрій нас, лиш дихни теплом, що з серця йде!.. Де я тепла візьму вам, небожата?..» Я схилився до Яна, він узяв мене рукою за плече, стиснув, і в моїм серці вгамовувався пекучий жаль…

Після публікації статті «Поет зради» я зайшов до редакції «Kurjera», та не встиг дійти до свого робочого стола, як ображені польські патріоти повставали, один сказав: «Pan tu nie masz miejsca»[72], і з усіма вийшов до сусідньої кімнати й Каспрович…

Я гамував свій біль пером, накликаючи на себе нові лиха; виповз терном на узлісся, назавжди перемінившись у нього, і в ліс мені не було вороття: мусив своїм колюччям захищати той ліс і себе – я йшов до твору, який мав розкрити й виправдати мій чин.

«Усі ми плем'я сонне і боляще…» «Я з тих, що люд ведуть, мов стовп огнистий…» «Ненавиджу вас всіх і бриджусь вами, ви парфумовані плебеї в фраку…» Я писав поему «Похорон», а знав, що має прийти до мене твір розважніший і глибший. Я записував до блокнота фрази, які навіювалися передчуттям бурі: «Степом проходила буря, та в тій бурі не було Єгови… гуркотів грім, та в тому громі не було Єгови…» Хтось нашіптував мені біблійними словами: «Не можна бачити тобі лице моє, не житиме людина, що бачила лице моє» – я чув, як наближається до мене божество творення, і я бажав його уздріти ціною життя. До мене добиралася недуга, ночами притишені голоси провіщали мій кінець, і я приймав віщування… У мене й сьогодні немає страху перед смертю: в людства відмирають тільки зношені клітини, й оновлене енергією тих клітин людство стає сильнішим і безсмертним; я просив у мого бога творчості дати мені час і снагу написати свій найкращий твір – ціною подальшого життя. І коли це сталося, божество почало нещадно відбирати в мене плату, залишаючи на дні душі черепи стовчених мрій, кістяки нездійснених планів, трупи обманутих надій. Чи окупив я ці жертви «Мойсеєм»?

Думки, які ще якусь годину тому, підхоплені грайливим вітерцем, втікали від Франка, даючи відпочити його мозкові, тепер, відбившись від тюремної стіни, невідступно йшли за ним, гоготіли, вкривали хмарою. Франко втомився думати, до того ж замерз: з Ринку потягло холодним вітром, ураз захурделило. Біля входу до ресторації заступила йому дорогу чиясь постать, Франко обійшов її, відчинив двері; з ресторанного вестибюля потягло теплом і лоскітливим запахом кави. Важко піднімався сходами наверх; біля гардероба зустрів його кельнер, холодно вклонився й повідомив, що ресторацію за півгодини замикають; кельнер поводився зверхньо, проте великодушно погодився подати філіжанку гарячої кави.

Франко струшував із себе пальто – кельнер не квапився допомагати; пальто впало на підлогу, й аж тоді потеплів у кельнера погляд – він підняв пальто, зняв з клієнта шапку: «Вибачайте, пане Франко, ледве впізнав: ви весь у снігу. Сьогодні бачив вас у залі Ощадної каси, йшов-єм на службу, а народ туди валив, я думав, що то загостив вельможний архікнязь, то вже і вас трохи послухав. Ви дуже подалися, на радикальному вічу, з десять років тому, виглядали-сьте ліпше. А що вже народу, пам'ятаю, було тоді – і все репаний мужик, якому враз отворилися уста: простіш хлоп став поруч з вами за трибуну й прорікав революцію… Я не бунтар, пане Франко, але той здвиг захопив був і мене… Сідайте, сідайте, я зараз подам каву, та засиджуватись не зможете, це вже від мене не залежить, – кельнер був збентежений – відходячи, бурмотів сам до себе: – Що за день на такі гості, що за день?»

У ресторанному залі було мертво. Не тихо, а мертво. Вікна завішані білими шторами, біля входу став непорушний, мов статуя, метрдотель, на столах у вазах червоніли сухі безсмертники. Франко сів за той самий столик, за яким сидів колись з Ольгою; на столику теж мертвотно красувалися цвинтарні квіти. «Кого це ними вітають? Таж не мене». Франко силкувався викликати в пам'яті мелодію вальсу Воробкевича, щоб іще раз згадати останню зустріч, але не воскрес жоден тон, не зринула жодна рисочка образу коханої – все вмерло в цьому залі, прикрашеному похоронними квітами.

Схилив голову, і на мить йому здалося: він приїхав у Нагуєвичі, щоб підняти з дна криниці ключі, які опустив на дно ще дитиною, – може, вони повернуть йому здоров'я. Стоїть над криницею, до останньої рури засипаною глиною; люди чомусь поховалися по обійстях, хоч і впізнали Яся Франка; і враз над ним у високості зареготав велетень, з яким він колись став на прю: «А що, всихаєш? Бо не знаєш, як вийти з нетрів, у які я тебе загнав! Тобі здавалося, що ти переміг мене, а я відібрав у тебе ключі, і ти ніколи не вийдеш з клітки твоєї гордині на волю все умре разом з тобою, жодне слово не випорсне, бо ключі там, під дванадцятьма рурами, повними глевтухи. Ти хочеш, щоб люди розкопали криницю, а вони он ховаються – бо хто зважиться добувати воду, в яку вдарив грім? Та вода може стати вулканом, а народ хоче жити в спокої! О, якби ті ключі хтось відкопав, то повернулась би до тебе й до людей колишня сила!»

«Брешеш, – прошепотів Франко, – хоча й довго вже втішаєшся з нашої немочі… Ти реготав наді мною і над усім народом десять літ тому, коли на Стрілецькій площі у Львові військо розстрілювало демонстрацію мулярів і лилася кров, а в моїм серці зродились тоді віщі слова, які вирвалися з тюрми моєї душі на волю й перестали бути моїми, і народ повірив у них, жити ними почав: «Ще момент – і прокинуться всі з остовпіння тупого… задуднять – і пустині пісок на болото замісять», – тоді народився мій «Мойсей», і я переміг тебе, злий вороже!»

Кельнер подав каву, нагадавши Франкові ще раз, що за півгодини ресторацію замикають.

Що можна згадати за півгодини – як прийшов до нього образ Мойсея?

Це трапилося дуже просто, в одну мить, тільки йти до нього треба було все життя.