Розділ «Шрами на скалі Роман»

Ніби вчора… А мені було всього двадцять чотири роки, коли я тут пірнув на суспільне дно. Було страшно? Так… Три місяці я скнів у підвалі завдовжки в шість і завширшки в чотири кроки. Дев'ять душ у камері. Слизька долівка, густе затхле повітря, смердючий кібель і маленьке віконце вгорі, крізь яке навіть неба не видно.

Тут був убитий мрійник Темера, душу якого роз'їдали сумніви: а може, наша боротьба – одна велика помилка, може, наша праця ні на що не потрібна, може, ми прокладаємо свою дорогу поза вселюдською магістраллю, а нові покоління підуть зовсім не туди, куди ми справилися йти, і лишать нас набоці пам'ятником безплідних змагань?

Убив Темеру темний плебей, який мусив спершу впитися невинною кров'ю й аж потім втямити, що не можна вбивати своїх проводирів; та прийшов до тюрми добрий чарівник, тричі спалив розкладене сумнівами й неміччю тіло мрійника, з попелу воскресив нову силу – і здивувалася тоді зима, що на цвіт дрібний у неї немає сили, й загримів грім, віщуючи благодатну пору воскресіння, й зродився дух, що тіло рве до бою.

Плакав колись на тапчані Темера, розбитий соромом немочі й непрогляді, і не раз потім ридав Мойсей, падаючи обличчям до землі, та йому вже було дано зір: він зумів побачити нове покоління, яке піде в мандрівку століть з печаттю його духу.

Невже тут, у цій цитаделі темряви, зродилась у мене думка написати поему про народ і вождя? Можливо, але як же довго йшов я до неї!..

Втім десь недалеко заталаніли дзвіночки, почувся тупіт кінських копит, завищали полоззя саней: від білих касарень, що заховалися за двома рядами тополь, у бік ставу мчала санна карета. Передзвін розбудив Франка із задуми, він поглянув на небо: сонце, описавши низьку зимову дугу, осідало до заходу в морозний сизий туман – настала обідня пора. Франко повільною ходою подався до берега; він зайде до ресторації Ціти пообідати, сяде за той самий столик, за яким колись сидів з Ольгою і її чоловіком, ще раз побуде в тому залі, в якому відтанцював з коханою останній вальс…

Санна карета стрімко наближалася, правив кіньми статечний пан у лисячому хутрі, він по-молодецьки вимахував плетеним карбачем, повйокуючи; поруч з ним, закутана в бараницю, сиділа молода пані, вона лунко сміялася в унісон з таланінням дзвіночків, почеплених намистом на кінські хомути; карета мчала, огинаючи став, у напрямі тюрми.

На озері зчинився раптом гам і крик; Франко в тривозі оглянувся – чи хто під лід не провалився? Здається, ні, бо рибалки, покинувши снасті, біжать дружно до берега, летять, мов на пожежу, на бігу скидають з себе кожухи, переганяють один одного, а допавши врешті до дороги, волають: «Ясний архікнязю, найясніший владико, живи нам на добро!»

Франко зрозумів: це виїхав на прогулянку Карл Франц Йосиф, який з архікнягинею Зітою прибув до Коломиї на зимовий відпочинок: в Баденсбергу, німецькій колонії на окраїні міста, мав він свою віллу. Від швейцара готелю Франко наслухався про нього чимало цікавого. Той не міг нахвалитися, який простий і щирий архікнязь: на своєму самоході виїжджає до Ворохти й на трасі між Делятином і Яремчем набирає в самохід гуцулів; молода архікнягиня потішається з наївних хлопів, які ніяк не можуть повірити, що самохід їде сам, без коней… Якось архікнязь забажав побачити гуцульське весілля, то йому спровадили з Космача молодого й молоду з дружбами й дружками – прибув весільний кортеж на сивих конях, шлюб давав у малій церкві отець Русин; Зіта не могла натішитися весільним ритуалом милих тірольців Сходу, Карл вдоволено оглядав дужих мужиків – потенційних захисників вічної імперії. Страх як любить архікнязь оборонців краю: перед тим, як їхати до ресторації на обід, повертає до касарень, щоб поглянути на рекрутську муштру; він такий добрий, що й тюрми не минає, сам заходить до камер, вислуховує скарги в'язнів, а пані Зіта щоп'ятниці їздить на базар, купує в селян сметану й бринзу і подвійно платить. «Доброго будемо мати цісаря!» – розчулювався перед Франком швейцар.

Рибалки, щойно сонні й байдужі, зайняті лише ловом риби, стають ураз активною громадою, вигукують: «Слава! Слава!»; а Франкові перед очима постає переповнений зал Ощадної каси, у вухах лунає ця ж осанна; архікнязь жбурляє у натовп жменю жовтих монет – раз, потім другий, рибалки колінкують, визбируючи гроші, а перед очима у Франка – спраглі люди, які ловлять кожне його слово; то де справжнє, що справжнє, хто володарює нині людом – співець чи тиран; що потрібніше народові – слово чи оцей карбач у руках архікнязя і мідяки в снігу?

Глипнув архікнязь на діда, що стояв збоку, дивлячись, як рибалки порпаються у снігу, люто зблиснув очима, стрельнув пугою, рвонули коні з місця, й стрілою полетіла карета в напрямі тюрми.

Рибалки повставали, одягли кожухи і, втішені й святкові, вернулись до своїх ополонок. Франко стояв на обочині дороги й ловив за спиною лівою рукою праву, а спіймати не міг. Він знову подумав, що не можна йому залишатися без Андрія, чув, що слабне, а може, то дошкулював голод; треба чим швидше дістатися до ресторації й випити хоч би гарячої кави… Відзначити тріумф? А де відсвяткує свою славу архікнязь?

…Тож який твір усе ж таки спричинився до мого тріумфу, якщо я вже зважився так назвати мою нинішню зустріч з коломиянами в залі Ощадної каси, – «Лис Микита» чи «Мойсей»? Та ні, не можна ставити на шальки різні за матеріалом речі в однакових порціях: є залізо й дерево, камінь і золото – все це потрібне для будівництва замку, проте золотий шпиль на ньому можна поставити аж тоді, коли готова споруда; я написав багато творів, але «Мойсей» у мене один, і я йшов до нього все життя.

А може, не варто було проторювати такий важкий шлях до поеми, яка всмоктала в себе стільки моєї енергії; може, замість неї, краще було написати десять, двадцять творів, доступніших народові? Що важливіше на сьогоднішній день – популярна наука, яка споживається відразу й виковує честь, сумління, розум з методичністю букваря, чи філософія політики, до якої народ повинен тягнутися десятками літ, виростаючи з регіональної інфантильності до державного змужніння? Чи окупила себе одна поема, створена ціною замучених у лоні поета дітей, кістяки яких жовтіють тепер на дні його душі, немов ті висохлі останки риб у білому піску замуленого винниківського озерця?.. Я все життя мріяв мати свій ставок з рибами, я мав його, та коли повернувся з далекого плавання за великою здобиччю, то застав у ньому тільки трупи…

Коли почалася моя погоня за китом? Тут, у Коломиї? А може, ще раніше? Коли я уперше почув грім, який потряс найглибші основи гір? Хіба не тоді, коли ще хлопчиком лежав під оборогом і вчував згущену музику стривоженого передгроззям лісу, перетворену на людські слова «рани-рани-рани», коли я, не зазнавши ще болю ран людських, дізнався враз, що вони є, й тоді ж побачив злих велетнів, які один одному з Долу до Радичева по небу сокиру передавали, щоб завдати людям тих ран, і розпочав поєдинок з ними?

А може, пізніше, коли виплекував у серці ідею – знайти скарби Довбуша, вибудувати за них народні школи, підняти хліборобство, започаткувати промисли, виховати робітництво й інтелігенцію, й наївна ідея відтоді почала реалізуватися в тяжких пошуках тих скарбів у душах людей, і я знаходив і записував їх номінал у книгах – їм же для науки?

А може… Я шукав всеосяжного образу, в якому хотів утілити думку, що історію творять маси, проте маси складаються з одиниць, з яких кожна вносить частку свого лету, – і мусить хтось один спрямовувати той політ, а хтось мусить і терном стелитися внизу, захищаючи людей, що набираються сил для творення великих перемін. Який образ у спромозі розкрити цю філософію: Данила, Митуси, Бояна, Ісуса, Магомета, Мойсея?

Я шукав, а озерця висихали й кришилися звапнілі кістяки неспійманих рибин, замулювалися чисті води, заростали квасним зелом, та попереду я бачив море і йшов до нього – до твору, який мав стати підсумком всього мого життя, моєю сповіддю, напуттям і покутою.

О, як легко було Коцюбинському так парадно висловитися: «У своїй убогій хаті він сидів за столом босий, плів рибацькі сіті, як бідний апостол, і писав поему «Мойсей»… Мій добрий друже, не варто було вдаватися до таких вигадливих образів – сіть для риби і сіть для сердець. Так не було. І хата моя не убога, і босоніж не ходжу, і ніколи не вдаю з себе апостола, а якщо й плету сіті, то тоді, коли відпочиваю й не пишу нічого.

Для «Мойсея» я жив п'ятдесят літ, а працював тридцять, і все, що мало бути потім втілене в образі, імені якого я ще не знав, судилось мені пережити самому. Я не взявся за перо, доки…