Розділ «Шрами на скалі Роман»

Не чекаючи згоди, повернувся й пішов догори вулицею Костюшка; Андрій і вчитель Кузьма дивились йому вслід, вони з тривогою спостерігали, як лівою, сильнішою, рукою, заклавши її за спину, ловить Франко безвладну праву, врешті спіймав і, згорбившись та налягаючи на ногу, подався далі й зник за рогом вулиць Костюшка й Крашевського. Тоді Андрій поглянув на Кузьму, кивнув йому головою й подався слідом за батьком.

Дивна полегша овіяла Франка, мов легіт у спеку. Відчувши себе самотнім, він випростався, йому захотілося розправити й руки, щоб аж захрустіло в суглобах, та вони мертво зчепилися за спиною й були йому непідвладні; тільки руки нагадували тепер Франкові про його немічну старість, а в грудях по-молодечому забилося серце й потерухою обсипалися з душі гнітючі думи й сумніви. Полегша була несподіваною, вона спустошила його; нових думок зібрати докупи не міг, їх уламки кружляли вихорцем попереду і втікали, немов літній чорторий по курній дорозі; хвилеве вивільнення від людей, обов'язків, опіки розслабило його, на душі стало легко, та водночас і порожньо, звичний до натужної праці мозок хапався за будь-яку мисль, щоб мати хоч сяку-таку поживу; Франко впізнавав ті мислі у вихорцеві, що віддалявся, проте вони були тепер чужі, не його власні, й він відпустив їх, знесилившись утримувати; звернув на Євангелицьку, а коли здалеку заблищало льодове дзеркало Рамлярівського ставу, всипаного чорними цяточками людських постатей – то сиділи над ополонками закутані в кожухи рибалки, – зголодніла пам'ять вхопилася за одну-єдину думку: все життя він мріяв мати свій ставок з рибами, була це найскромніша із скромних забаганка і примха, інших химер не мав, – але й ця не здійснилася.

А втім, був у нього ставок. Озерце. Франко випадково знайшов його ще в молодості, шукаючи грибів у Винниківському лісі біля Львова. У ярузі, зарослій з усіх боків непрочищеною молодою грабиною, на самому дні, спочивало воно, немов велике чисте око, обрамлене довгими віями очерету, живлене, певно, підземними теплими водами, тихе й непорочне; було те озерце глибоке й чисте, з білим піщаним дном, і не полохані, не ловлені ніким дивилися на світ, відкривши ротики, потішні верховодки, шугали зигзагами, немов по склі, табунці мальків, у глибині повисали, ніби невагомі, червонопері клені, із зеленої осоки визирали вусаті коропи, сонно позіхаючи чорними ротами, а на самому дні, зарившись у пісок, спочивав молодий сом, він міцно спав і, певне, по-риб'ячому хропів, бо з того місця, де була занурена у дно його паща, злітали аж до поверхні білі крупинки піску.

Панувала над озерцем свята тиша. Франко роззувся, підкачав штани – він добре вмів ловити рибу руками, за якусь годину тут зостануться тільки мальки, – ступив у воду, і побрижилося водяне дзеркало, риба причаїлася на дні і в осоці, ховатися ще не вміла, й здалось тоді Франкові, що риба ця ще надто молода і гріх її виловлювати, гріх полохати святий спокій довкруж відлюдного озерця. Він вийшов з води і, тихо скрадаючись, вибрався заросляком з яруги; озера згори не було видно; втішний, що має свій власний став, Франко потаємно вийшов з лісу, постановивши прийти сюди з товаришами на банкет, коли стучніють і коропи, і сом.

Солодко пестила втомлений мозок згадка з молодості, та вже й тривожила, бо добиралася до того часу, коли він з друзями прийшов удруге до таємничого озерця; Франкові не хотілося тепер про те згадувати, він тішив себе пам'яттю про чисту сльозу землі у винниківській ярузі й виходив Євангелицькою до Рамлярівського ставу, щоб там постояти біля рибалок.

Та по дорозі наткнувся на мур – добре знайомий, але в цю мить забутий, той високий мур затискав собою чорний будинок із сліпими, затуленими кошницями вікнами; а тоді думки, що відлетіли були з вихорцем-чорториєм, вернулися тучною хмарою й покрили його всього.

Була це коломийська судова тюрма.

Хотів вернутися, та ноги самі понесли його, немов по зледенілій похилій площині, до муру, опиратися не мав сили, з розгону вдарився плечем об сизу від паморозі кладку муру – чи то справді слизька була дорога, чи тюрма, впізнавши свою колишню жертву, знову затягала її в свою чорну утробу; Франко з жахом відчув, як підкрадається до нього приступ душевної хвороби. «Чому я пішов сам, без Андрія! Мені не можна ходити самому, я можу тут упасти й замерзнути під брамою тюрми, а тоді скажуть недруги лукаві: то було його призначення, з чого почав, тим і закінчив». Франко натужувався, щоб відірвати себе від муру, та мур держав його, немов магніт металеву кульку, й відчув поет, як він ураз розполовинився і стало їх два: один – юнак у форменій академічній куртці, з чорним метеликом під шиєю, з м'якими рудими вусами й пишним хвилястим волоссям, а другий – сивобородий старець з суворо закроєними вустами й вірлиним поглядом очей, у рожевій хламиді, гордий і стомлений; в одному Франко впізнав героя свого оповідання «На дні» – Андрія Темеру, а в другому – пророка, ожилого з мармурової статуї Мікеланджело в римському соборі Кайданів святого Петра.

І один, і другий були його часткою, витвором, дітищем, але не ним; вони, до того ж, заперечували його фізичну сутність, бо створені були для того, щоб жити після смерті автора; вони заперечували й один одного, бо мусив загинути Темера, щоб народився Мойсей.

Франко впізнав Темеру і схлипнув з радості – так плаче осиротілий вітець, побачивши уві сні своє померле дитя; Франко вмить втілився у нього, відчувши пекучу жагу молодості; йому самому дивно стало, що він не боїться – ні, навіть бажає зайти ще раз у смердючу камеру, в якій сидів більше тридцяти років тому, й розпочати знову своє сходження від прогнилого матраца на тапчані в колишній судовій тюрмі до підніжжя з білого каррарського мармуру, на якому височить мікеланджелівський пророк. Франко розумів, що це блюзнірське бажання, що навіть він сам не має права допускати й думки про можливість нинішнього ув'язнення Франка, та й нереальним було б це бажання, бо той, кому велено стояти на п'єдесталі, не може одночасно гнити в тюрмі; але він хотів ще мить побути в іпостасі Темери, й утримала його в ній надлинула враз тиха мелодія, така знайома й рідна, мов жебоніння весняного струмочка біля вітцівської хати, – Франко прислухався, упізнав і зовсім не здивувався, що крізь десятки кварталів і крізь десятки років так виразно долинає з ресторації Ціти мелодія Воробкевичевого вальсу.

Злились тоді два образи, на які він розполовинився – Темери й Мойсея, – в один, його власний, і знову Франко впізнав себе – старого й змученого, спертого плечем до стіни коломийської тюрми; він мусив іти звідси, та не мав сили відштовхнутися від муру, і тут йому на допомогу прийшла з прірви минулого жінка, яка ніколи не старіла, молода попадя з Белелуї – Ольга Озаркевичева. Вона підійшла до муру, подала коханому руку – рука у Франка стала сильною й цупкою – і тихо вивела з пастки на замерзлий Рамлярівський став. «Воскресни, мій тихий раю, моя туго молода», – прошепотів Франко, Й вони пішли по міцному льоду; рибалки зникли з Рамлярівки, щоб не заважати любові, яка, виминаючи зрадливі ополонки, проходила своїм останнім шляхом у хвилинах щастя золотого.

Я хочу забути… Ти знаєш те зілля, воно росте всюди на луках, розварений його корінь, мірно зажитий, поволі вбиває тіло, відбирає ясність мислення. Я заварив його й донині тримаю у плящині: вперше хотів випити, коли ти вийшла заміж, удруге – коли пам'ять покидала мій мозок; я не зважився це зробити, та хтось таки напоював мене: недавно я дістав із шафки ту плящину, глянув – отрути зосталося на денці; видно, життя само розмірено вливало в мене той напій, щодня підносячи до губ моїх затроєний пугар».

«Як ти змучився, Івасю… Скільки зморщок на твоїм чолі, скільки ран у твоїм серці… Ти з романтика став пророком; яке щастя, що не послухався моїх порад, не покинув святого діла – ким би ми були тепер без тебе? Хто ж після мене був провідною зіркою твоїх змагань?»

«Ти… Ти була завжди тією межею, до якої я простував працею, вірністю й чесністю. І зосталась».

«Добре, що ти не вбив свою мрію. Може, для неї мене призначив Бог. Нічого більше я не змогла… Та хіба цього мало? Кого б ти любив, якби не було мене? Ти б розпорошував своє жагуче почуття, маліючи й розтрачуючись марно… Та була я – твоя любов, і ти йшов весь час до мене, як у свою будучність, і постарів у ній, я ж, бачиш, залишилася молодою, бо в мене тієї будуччини не було».

«Якою ти стала б, якби розділила зі мною життя? Покажись мені, старенька Олю».

«Нізащо… В мене залишилася одна мета – зберегти в тобі свій молодий образ, я все роблю для того, щоб не постати перед тобою в шрамах мого життя. Яка це мука – проходити повз тебе, бачити й не признаватись, та в цьому сенс мого існування. Я повинна до твого скону бути тобі Лелією. Прости… Ти ж сам просив: «А як часом послабне моя сила, і серце в груді біль зціпить пекучий, і людська злість зморозить кров у жилах, то човник м'я перенесе летючий – твоя любов підніме м'я на крилах, аж поки вал не зломиться ревучий».

«Спасибі, Олю. Твоя любов і нині при мені. Без неї я не зміг би жити».

«Тебе сьогодні здолали сумніви, Івасю, тому я й прийшла. Після останньої нашої зустрічі в Коломиї ти більше не бачив мене. Ти попрощався зі мною й поїхав до Березова, а звідти привели тебе в цю тюрму, щоб тут Темеру перекувати на Мойсея. Так тобі було призначено. Ти не каєшся? Ні… Тож не бійся; поглянь ще раз на свою школу – звідси почався ти».

Стихла мелодія вальсу, зникло солодке видиво, Франко оглянувся. Довкруж над ополонками чапіли закутані в кожухи рибалки, ніхто не звертав уваги на похилого дідуся в чорній баранячій кучмі й довгополому пальті, він стояв посередині замерзлого Рамлярівського ставу й дивився на тюрму, що бовваніла поряд.