Розділ «Шрами на скалі Роман»

Я прийняв його повідомлення спокійно, аж надто байдуже, ніби мене той напис ніколи не цікавив. Напевно, замітка в «Ділі» була фальшивкою, тоді всіляко велося. А може, покришилася скала… Хто знає? Та головним для мене стало те, що я його шукав і в пошуках зіткнувся з проблемами, цікавішими, ніж напис, – з сутністю вічних категорій: доброчесності й ницості, геніальності й бездарності, і зрозумів, що ці категорії – не випадки, а властивості людської психіки, які я зобов'язаний проявити на папері в зримих образах, щоб збудити в читача подив, зачарування і огиду.

Якщо мені вдасться цього досягти в романі з чагів Франка, я буду вдячний і тобі, Адріано, за те, що допомагала мені в купальську ніч накидати чорновик.

Хтось у гурті археологів ударив пальцями по струнах гітари, і я ще раз почув любу моїй пам'яті мелодію пісні «Заграй ми, цигане старий», і знову в уяві промайнув образ Івана Франка, який у січні 1913 року після прочитання «Мойсея» в залі Ощадної каси в Коломиї попросив сина Андрія залишити його самого й, заклавши зболені руки за спину, подався вулицями і провулками шукати слідів своєї молодості.

Адріана роздмухувала ватру, закурився сизий димок – згадка про пережиту купальську ніч. Повернула до мене голову й спитала:

– То що ж у вашому романі буде найважчим – тим стрибком, який мав би подолати бар'єр невідповідності між вами і Франком?

– Осмислення поеми «Мойсей».

X

Іван Франко сидів у кріслі, опустивши на груди голову, а руки, всипані брунатним ластовинням, безвільно лежали на колінах; думаючи своє, він забув про гостей: думки були настільки його власними, що поділитися ними з присутніми не зміг би, навіть якби відчув таку потребу. Франка долали сумніви, які ні для Грималюка, ні для Стефаника сумнівами не могли бути, – тож запитувати він мусив лише в себе самого: чи має право в день сорокаріччя своєї діяльності стати на звіт перед усім народом як його вчитель?

А коли так, то що саме з його доробку повинно стати матеріалом для букваря, що – для підручника вищих шкіл, а який матеріал стане мірилом світової вартості його науки, бо ж від першого рядка до останнього вся його літературна продукція створювалася в ім'я однієї мети – вивести народ із сутінків на світло денне, де ясніють вселюдські ідеали, де пахне воля…

Франко думав: для того, щоб стати знаменитим поетом, досить «Зів'ялого листя»; ім'я доброго прозаїка завоювало йому оповідання «На дні»; написавши статтю «Література, її завдання і найважніші ціхи», він став видатним критиком; ученим його називають за працю «Варлаам і Йоасаф»; діти багатьох поколінь будуть зачитуватися «Абу-Касимовими капцями» – для закарбування свого імені в літературному процесі досить одного з цих творів; але ж на підставі жодного з них не назвеш себе навіть бакалавром усенародної педагогіки: праця національного Вчителя мусить мати вінець – твір, який би синтезував усі проблеми народного життя, був пройнятий людськими стражданнями й радощами, думками й мріями, став ніби валютним фондом у скарбниці педагога. Чи написав я такий твір? А якщо й спотужився на нього і називається цей твір «Мойсей» – чи насправді він став тією золотою брилою, яка забезпечує вартість розмінної монети?

…Січневий ранок у Коломиї. Зал Ощадної каси набитий ущерть молоддю, робітниками, інтелігенцією, селянами. На сцені за столиком – Франко, поруч сидить син Андрій, він гортає сторінки невеликої книжечки; втомленим голосом, змагаючись із шемранням у залі, читає поет «Мойсея».

Публіка неспокійна, більшість із присутніх бачить Франка вперше. Пошепки перемовляються, та ось поет відвів від книжки очі й, дивлячись у зал, почав читати напам'ять притчу про терен, голос його подужчав, став лунким, і завмерли люди в залі, втямивши, що ці рядки для них і про них, що на сцені сидить вождь незахищених дерев, оберігати яких відмовилися і кедр, і пальма, і рожа, й дуб, тільки колючий терен погодився принести себе в жертву деревам, ставши їхнім сторожем при битій дорозі.

Зал слухав: уже вождь-терен безстрашно став супроти відступників, згинається під градом каміння, ховається в пустелі й дослуховується нашіптування підступного демона зневіри й таки зневірюється і падає лицем до землі, та ось почувся клич відважного пастуха Єгошуа, і підхоплюють той клич сто тисяч горл, – встає з-за столу терен-вождь, він зовсім на вождя не схожий, до жовтизни блідий, зсутулений, змучений сорокалітньою терновою службою народові, проте голос його міцний, і він глаголить:

«Народе мій!..»

Стомлений Франко сідає в крісло, тягнеться немічною рукою до склянки з водою, та взяти не може, Андрій підносить її до батькових уст, напоює, і в ту ж мить у залі вибухає буря. Люди піднімаються з місць, вигукують: «Слава! Слава!»; при немічному старцеві виростає, мужніє народ, він готовий іти за своїм проводирем – настає мить, що перетворює в героїв лінивих номадів…

А коли в залі стихло і двоє дівчат піднесли Франкові лавровий вінок, він схилив голову в низькому поклоні й у ту мить побачив і почув: у першому ряду на колінах у матері-селянки завовтузився чорнявий хлопчик і запитав:

«Мамо, то цей пан написав «Лиса Микиту»? Мамо…»

Стрепенувся Франко, бо таких слів у цей мент не сподівався почути, бо поема, яку щойно прочитав, здавалось, перевершила все створене ним досі й уособила народ, та ось найменший паросток, його майбутнє, виростає на іншому творі; вістря розчарування діткнулось серця поета, зранило, та в тій маленькій рані враз зажевріло почуття великого щастя, із сумнівами змішаного: а що з моєї спадщини стане важливішим для людей – «Мойсей» чи «Лис Микита», який твір дійде до найглухіших закутків краю, який скоріше навчить людей добра і справедливості, який – потрібніший?

Народ не хоче розходитися, кожне бажає зблизька поглянути на Франка; хворий поет у супроводі Андрія й учителя гімназії Леонтія Кузьми пробирається вузьким проходом до дверей, на нього дивляться сотні захоплених, побожних і зажурених очей, Франко згинається під тягарем слави і власного чину й полегшено зітхає, коли утрьох виходять на морозне повітря.

М'яко, мов крохмаль, заскрипів під ногами свіжий сніг на вулиці Костюшка. Тихе порипування навіяло поетові щось дуже давнє й належне тільки йому одному – згадку про зимові прогулянки в Панчужний ліс до закожушеного інеєм старого дуба; ті нагуєвицькі мандрівки, які не мали свідків, завжди очищували його од життєвого накипу; Франко відчув, як втомився він людською присутністю, опікою, розмовами, він щемно забажав самотності й попросив Андрія і вчителя, щоб залишили його, він хоче поблукати вулицями сам – Коломия дає йому таке право.