– І я з цією місією прийшов, – підвівся Грималюк. – Як не парадоксально, мене теж уведено в ювілейний комітет.
Франко відказав упалим голосом:
– Ви зрозумійте й мене… Мені не до паради… Син мій, Андрій, тяжко хворий…
У той мент тихо прочинилися двері, до кабінету увійшла Ольга Федорівна, очі її були темні й запалі, вона довго дивилася на присутніх, ніби дивувалася, що вони можуть так спокійно сидіти й розмовляти.
– Хворий?! – прошепотіла сухими губами. – Він мертвий… Мертвий!
Звільгле за ніч ріще розгорялося неохоче, Адріана роздмухувала ватру, терла зап'ястям очі – може, й умисне так робила, щоб приховати сльозу.
– Ви не змогли інакше, – промовила тихо. – Та й не можна – інакше…
І все ж дивилася на мене з докором, а може, то в її очах тінився жаль за чарами купальської ночі, яка ніколи вже не вернеться, будуть інші, але не ця; або – що закінчилася цілонічна розмова, котра теж ніколи не повториться; можливо, то була й полегша, що все-таки закінчився наш важкий діалог.
Я пильно придивлявся до її втомленого, позначеного прожитими роками обличчя, щоб зрозуміти, що саме таїться в ньому, і враз побачив, як з нього виходить інший образ, дуже подібний до Адріани, але інший – з-перед років, і я спіймав себе на думці, що це обличчя я вже колись бачив – у молодості а чи уві сні; може, до вчорашнього знайомства я мріяв, щоб саме така незнана жінка вислухала мене; нове обличчя виступило з Адріаниного, мов метелик із лялечки, й було ефемерне, як метелик; з'ява ця була подібна до того вітрильника на морі – і вона раптом зникла, залишивши в мені слід краси, яку я буду віднині знову шукати…
Адріана не знала, що я побачив у ній, вона, не відриваючи від мене свого тужного погляду, спитала:
– І це вже все?
Мені стало шкода закінчувати розмову, хотілося бодай на мить її продовжити, і я сказав:
– Ні, не все. Буде ще —
Епілог
Третього липня 1913 року Іван Франко прокинувся від свисту чорного дрозда. Боліла голова. Вночі мучили кошмари й крізь сон вчувалися Лесині слова: «Коли мене покличе янгол смерті, я чую – вже його недовго ждати», та проминула тяжка ніч, і поет зрадів пташиному співу, що сповіщав народження нового дня.
Знав: сьогодні ввечері він попрощається з народом і попросить, щоб «Боян» проспівав йому пісню «Чорна рілля ізорана» – замість реквієму. І все… Робив без віддиху, а зроблено так мало, і інших зігрівав, аж накінці не стало у власнім серці запалу ні віри…
Але день виростав, розпускався білою півонією, чулися кроки на вулиці, голоси, гуркіт – і нічні примари тікали в невість, поступаючись перед буденною звабою дня; крізь відхилене вікно вливався до кімнати вологий свист дрозда – десь він там, на старому каштані за дорогою, вперто й невтомно компонував свою вранішню пісню, і від цієї творчої наполегливості птаха у Франковій душі ставало щораз затишніше: світ житиме й без нього, світ вічний – і завжди створюватиме свою пісню чорний дрізд, і будуть народжуватися нові поети; велике щастя мав той, хто, з пітьми невідомого прийшовши, встиг до вічного життя додати частку свого подиху й тим відкупитися від забуття; щасливий той, хто над безоднею нірвани зумів побачити медовий щільник, спожити краплю меду мудрості, а решту передати людям. Хапайте квапно краплі ті, брати…
Франко вдягався. Вдивлявся у синяву літнього неба за вікном, до нього дотикалося тепло світу, зігрівало, й він відчув, як починає обсипатися з його душі чорний накип пережитого горя, немов під ковальським молотом окалина із залізного бруса. Дрізд уже заливався, знайшовши свою мелодію: справжній поет серед птахів, він вітав кожен день іншою піснею, бо день нинішній не подібний на вчорашній: вчора тлів, мов Лазар, я в горя домовині, що це за нова зоря блисла мені нині, і чому цей весняний вірш, зринувши з глибин десятків років, звучить по-новому й оновлює мене, як пісня птаха новий день?
Почув, як дужчають у нього руки, здивувався й незмірно зрадів, що може їх підвести й розправити ними на голові скуйовджене за ніч волосся; голос дрозда доливав у кволі м'язи силу, а в змучене серце – бадьорість; дивний голос м'я кудись кличе тут-то, ген-то, встань, прокинься, пробудись, vivere memento!
Тож здалося на мить Франкові, що цих сорока літ праці ще не було, що він лише розпочинає входити в них, тільки й того, що знає, як вони протікатимуть. Проте був готовий знову їх пережити від початку до кінця, не виминаючи жодної п'яді, і це втішило поета: не відчув страху, лише надію на радість життя. Благословенна мить оновлення!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Четвертий вимір. Шрами на скалі (збірник)» автора Іваничук Р.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Шрами на скалі Роман“ на сторінці 70. Приємного читання.