Розділ «Шрами на скалі Роман»

Я сидів навпроти Адріани за погаслою ватрою; дим, який учора відокремлював нас і будив потаємне бажання переступити грань відчуження, вже й не курився; бентежне жадання зблизитися безповоротно пропадало: переді мною сиділа на колоді втомлена неспаною ніччю молода жінка, яка разом із світанком скинула з себе серпанок таємничості, немов артистка, що зійшла зі сцени у гримувальню і, змивши з лиця грим, повернула собі своє справжнє обличчя, – було воно миле, гарне і все ж звичайне; я знав, що тієї Адріани, яка товаришувала мені цієї ночі, вже ніколи не буде, як ніколи не побачу на краю урицьких скал невловимої гри реріхівських кольорів, – можливо, і вона, і кольори продовжать своє буття у моєму романі, якщо мені випадуть щастя й мука написати його.

Проте чар купальської ночі не розвіявся до решти, він ще жив у нас і неохоче вступався перед звичайним днем, мов ті вранішні сутінки, що ховалися тепер від сонця в яругах, щоб там животіти хоча б до обіду: Адріана ще вгадувала, читала плин моїх думок, я переконався в цьому, коли вона сказала:

– Я зрозуміла, вам не йдеться про те, щоб до багатющої творчості Франка додати ще один твір. Це не потрібне, та й ніхто не в силі те зробити. Ви хочете сказанням про Данила й Митусу розгадати секрет драми самого Франка: хто вбивав його, хто підтримував, і яке це мало значення для його творчості й для оточення.

– Уночі ви були багатші на уяву, Адріано, – усміхнувся я. – А тепер, коли все стало до банальності реальним і зрозумілим, вам захотілося на всьому поставити ще й розпізнавальні знаки. Я не заперечую того, що ви сказали, але чому ви не думали, що я цим сюжетом, можливо, пробую розгадати сенс картини Миколи Реріха «Снігова гряда» і ступінь власної готовності розпочати твір? Та й не треба забувати, що Митуса жив у своїй державі, а Франко – в чужій…

Утомлене обличчя Адріани вмить пожвавилося, стало знову таким, як уночі при місячному світлі – допитливим і зацікавленим. Промовила:

– То дайте мені відповідь ще й на таке питання, воно мене завжди цікавило: яка, на вашу думку, дозволена міра особистого, авторського у творі?

На це питання я відповів не зразу. Дозволена міра особистого у творі?.. А хто має право давати мені такий дозвіл – читач, я сам чи ремесло? Треба подумати… Світ, який відтворює автор, звісно, чужий для нього, його спершу треба пізнати. Пізнати своєю спроможністю. Та як тільки він дається в моє особисте сприйняття, зразу ж стає моїм власним, а тому зовсім іншим, ніж дотоді, коли існував відокремлено від мене, – «з мого духа печаттю». Приклад? Колись я стояв на березі Балтійського моря і не міг відірвати погляду від білого вітрильника, що при цілковитому штилі плавно йшов морською гладінню, ніби його вела незрима сила. Вітрильник малів і зникав у морській безвісті, та образ його залишався у моїй свідомості, ставав лише моїм, бо таким – легким, веденим невідомою силою – бачив його тільки я, і ще додавалося до його образу дивне почуття давнього знайомства з ним. Я довго не міг збагнути, звідки він мені такий близький, та враз із глибини пам'яті обізвалося в мені щемне пережиття прекрасного ще в дитинстві – було це враження від вірша Лєрмонтова «Белеет парус одинокий»; те моє пережиття наклалося нині на чужий предмет, привласнюючи його. І якби я був поетом і захотів оспівати цей вітрильник, то вклав би в нього не тільки нинішнє враження, а й дитяче пережиття прекрасного, спричинене читанням лермонтовської поезії, – й об'єктивний матеріал, пройшовши через мої почуття, став би еманацією виключно моєї творчої енергії.

– Усе у творі особисте, – відказав я.

– І ви хотіли б привласнити собі Франка, все його оточення й розпоряджатися цим матеріалом за своїми уподобаннями?

– Я хотів би подивитися на ті часи крізь призму свого світогляду й своїх почуттів. А хіба можна інакше?

Михайло Федорович таки не спав. Він урешті розплющив очі, погладив рукою їжачок сивуватого волосся, підвівся, потягнувся й сказав ніби сам до себе, хоч це стосувалося мене:

– А тепер пора шукати напис.

Наблизився до підніжжя Каменя, підняв руки, плигнув, і ми побачили, як він спинається вгору прямовисною скалою, мов вивірка, вставляючи ноги у видлубані заглибини, а руками хапаючись за виступи. Я завмер, затаїв подих: сходження на скалу без шнура здалось мені хлоп'яцтвом, непотрібною бравадою; я прошепотів: «Він божевільний!» – і полегшено передихнув аж тоді, коли Михайло Федорович зник за зубчастою короною вершини Каменя.

– Він не хизується, – заспокоїла мене Адріана, – така його робота. На цих скалах Михайло вивчив кожен паз, заглибину, шрам – розгадав їх, виміряв, зарисував… Уявляєте, скільки часу довелось би йому затратити, якби кожного разу витягали його наверх шнуром?

– Але ж так можна й загинути…

– Добре, що ми не мали змоги бачити, як на ці скали спинався колись малий Франко… Учитель Верхратський, певне, так само, як оце щойно ви, завмирав зі страху, коли неслухняний учень на його очах робив подібні витівки. Правда, він не знав тоді, кого втратив би наш народ, якби хлопчисько зірвався зі скали…

Мене аж зсудомило від такого жорстокого припущення. Але ж могло так статися, – подумав я, – міг малий Мирон ще й до того померти від надміру почуттів під оборогом, коли «відвертав» град з полів на Діл, – чи знайшлася б інша людина, здатна замінити Франка?.. Мусила б знайтися: таких людей вимагала епоха. Назрівав перелом – старий бундючний світ тріщав, ламався; трагедія «Титаніка» була немов сигналом, символом краху прогнилого світу; люди, покликані розпізнати свій час, проаналізувати, вивчити його, виконували історичну функцію – розчищали плац в авгієвих стайнях імперій для діяльності нового революційного покоління, яке самі не завжди розуміли й, мабуть, тому покидали світ напередодні спалаху боротьби за свободу; особистості, рівні Франкові, народжувалися й до нього, як предтечі, досвітні вогні, квіти, яких в'ялили недосвітки; Шашкевич, Вагилевич, Головацький напевне розвинулись би в новому часі з провісників нового життя в його будівничих – епоха народила б іншого Каменяра. Та все одно мене зморозило саме лише припущення небуття Івана Яковича Франка, якому судилося стати учителем народу.

Археологи заворушилися: сонце піднялося над вершиною Каменя й зігріло дитинець. Підводилися, розправляли спини, кректали. Адріана почала роздмухувати ватру: підходила пора сніданку.

Михайло Федорович зайшов до дитинця з протилежного боку – крізь отвір колишніх в'їзних воріт.

– Ніде немає напису, – сказав. – Не знайшов жодного сліду. Якби був, давно хтось би помітив. То легенда…