Розділ «Шрами на скалі Роман»

…Мозок натруджено працював, почало мучити безсоння, вночі причувались то скрадливе стукання у вікно, то теленькання дзвіночків або ж бренькіт мухи в павутинні, – світ наповнювався хаосом звуків, і були вони то гнівні, то благальні; поетові потрібні були ті й ті: громові – для заскорузлих черствих сумлінь, благальні – для зневірених душ; він збирав їх усіх до скриньки своєї пам'яті, там вони складалися в рядки, з яких виліплювався образ провидця, імені якого поет ще не знав.

Франкові потрібен був поштовх, чиясь порада, та ніхто не наважувався втручатися в його світ: нещадні удари зробили Франка замкнутим, відлюдькуватим, і лише Труш, метушливий і безпардонний, умів виводити Франка із шкаралущі самотності; Франко не раз говорив молодим поетам: «Ви сердитеся на Труша за те, що він є, але уявіть собі на мить, що його нема – як ви розлінивіли б!»; Труш якось прийшов до Франка й витягнув його з хати – на малярську виставку в Народному домі.

Тут я знайшов те, чого так довго шукав. Із фронтальної стіни виставочного залу глянув на мене пророк, який сходив із скелястих гір з кам'яними скрижалями у високо піднятих руках. Сповнений незламної волі старець, освітлений сонячним промінням, твердо ступає кам'янистою дорогою – обличчя натхненне, в очах гордість і впевненість, а біля його стіп звивається змія – символ мудрості.

Була це картина Корнила Устияновича «Мойсей».

Я нарешті знайшов символ. «Схиліться, небеса, – проказав біблійний пророк, – і ти, земле, слухай слова з уст моїх. Нехай же як дощ ллється наука моя, як рясні краплі на траву, як буйна злива на гаї…» Я відчув, що устами цього пророка зможу звернутися до свого народу, який повинен мене вислухати: я ж весь вік свій, весь труд тобі дав у незломнім завзятті… Впевненість Устияновичевого Мойсея сходила на мене, я ще раз окинув оком монолітну постать пророка з голови до стіп, і в ту мить побачив, як заворушилася змія, змінивши враз свою мудрість на підступність, засичала голосами Датана й Авірона: «Чого тобі ще треба від людей, іди від нас. Хіба мало тобі, що ти нас вивів із землі, медом і молоком текучої, з теплого затишку – в голодний степ, де кожного дня треба натужувати мозок у пошуках поживи, мало тобі, що розбудив нас із солодкої дрімоти й примусив уздріти нашу убогість, – ще хочеш і панувати над нами?» І кинув мій Мойсей, зрозпачений і зболений, об землю скрижалі, й розбились вони вдрузки…

Я ще раз глянув на картину і вже не вірив більше образові Устияновича. Так просто й без мук, почувши глас Божий, пішов його Мойсей на гору Сінай, узяв готові скрижалі з написаними на них заповітами й, не додавши до чужої мудрості ні краплі своєї мислі, в поті чола зродженої, віддав їх людям, а люди безмовно увірували Мойсееві й подались за ним одностайно в країну благоденства. Неправда це. Де ж печать труду на пророцькому чолі, чому не похилилась у нього спина після довгого й важкого ходу на Сінай, куди поділися враз Датани й Авірони – уособлення рабської покори, заздрості, лінивства й злоби? Самі вступилися Мойсееві з дороги, розтанули під отим сонячним промінням, що так щедро ллється на праведну землю з-над скелястих гір?

О ні! Не встигне ще пророк узяти ті скрижалі з вибитими на них словами, що закликають проливати кров і піт за волю, як підуть вони, темні й страшні демагоги, топтати їм дане долею благо, і аж тоді, коли розіпнуть пророка, перелічать йому кості, розчавлять, відберуть силу тіла й духа, аж тоді втямлять, що без проводиря жити не можуть, і лише після його смерті почнуть збирати кусні розбитих таблиць, складати їх докупи й відчитувати пророчу науку.

Ні, не таким буде мій Мойсей: за життя він згорбиться, зігнеться, тричі зневіриться, скрижалі в серці заховає, щоб не пропали, допише їх останніми краплями крові свого серця й залишить на горі Нево, щоб тоді, коли по його слідах підуть розбуджені ним люди, мов за матір'ю діти, могли знайти їх і набратися з них сили й віри перед битвою.

Так подумав я й вирішив поїхати до Італії, щоб побачити інший образ Мойсея – твір великого Мікеланджело.

…Уже мій поїзд мчить з Туріна до Рима через Геную й Пізу. З одного боку – Тірренське море, з другого – Апеннінський хребет, що зламується донизу терасами, на яких італієць викохує в жовтому супіску оливи й виноград, і супроводжують мене старовинні замки-кастелли, що увінчують вершини гір.

Їду в переповненому вагоні другого класу. Поруч зі мною чужі люди, проте чужості їхньої не відчуваю. Італієць привітний – без комплексу настороженого осадника, зовсім не схожий на польського шляхтича у Львові, відсутні в ньому й упокореність та запобігливість пригнобленого. Він почувається на своєму місці й не припускає навіть, що його присутність тут не бажана або що він людина другого сорту.

Рим. Спершу йду оглядати старовину. Форум Романум – розрите гробовище республіканського Риму, недогризок давнього життя. Колізей – краса руїни Риму імператорського, місце шаленого людського божевілля – вражає мертвим спокоєм. У Капітолійському музеї стою перед скульптурою галла; він лівою рукою обнімає мертве тіло коханої, яку тільки що вбив, а правою – перед обличчям римського завойовника – проколює собі мечем горло. Хто позував скульпторові, які жахливі сцени мусив він бачити? Прославляв перемогу римлян над варварами? Але ж ні, переможений галл – упертий, незламний. Невже митець, прозрівши перед кінцем світового панування Риму, визнав за новою силою величність і благородство? Ось прийде такий вродливий і сильний варвар і розтрощить непереможну, здавалось, імперію…

По крамницях – торги хрестами, образками, чотками, ляльками в червоно-жовтих убраннях папських гвардистів, алебастровими фігурками Мойсея…

Мені треба побачити живого мікеланджелівського пророка.

Спочатку йду до Ватікану. Ось яка вона, цитадель, з якої напливали до нас і «місія», й «чума». Як розгледіти її крізь зібрання шедеврів мистецтва? А таки через мистецтво.

Розписи Мікеланджело в Сікстинській капелі – крик протесту проти церковних пут; «Страшний суд» на олтарній стіні – документ конфлікту вільної творчості з церковщиною… На правій стіні – сцени з життя Мойсея, розписи Сандро Боттічеллі «Мойсей на Хориві» та «Покарання Датана й Авірона». Біля жертовника народ закидає камінням зрадників. Це станеться після смерті Мойсея: задуднять і пустині пісок на болото замісять, Авірона камінням поб'ють, а Датана повісять…

І врешті – собор Кайданів святого Петра. Скульптурна фігура Мойсея владно зупинила мене, я стрепенувся перед поглядом вождя; переді мною – не камінь, а жива людина титанічної сили й непогамовної енергії; Мойсей сидить на низькому п'єдесталі в благородній величавій простоті.

Великий майстер, коли вирізьблював його в каррарському мармурі, мав двадцять п'ять літ. Він втілював у ньому свій молодий геній і силу свого покоління, народженого Ренесансом. Камінь мусив ожити. Закінчивши роботу, Мікеланджело побачив перед собою живого пророка й заговорив до нього. Та Мойсей мовчки дивився на свого творця, ніби докоряв йому за те, що через тисячоліття примусив його знову ожити й знову мучитись своїм призначенням. Розсерджений скульптор ударив його по коліні молотком – той слід на мармурі залишився донині – й закричав: «Заговори ж до нас нарешті!»

Але й це не був мій Мойсей. Я удвічі старший від Мікеланджело, мені п'ятдесят, мій Мойсей повинен бути теж удвічі старший.

Він утомився. І вивів Єгова його з рівнин Моава на гору Нево, на вершок Пізгу, звідки видно Єрихон, і показав йому весь край: «Я показую тобі його, але не ввійдеш ти до нього, тебе відіпхнув власний народ, зневірений твоїм сорокалітнім проводом».