Це правда. Моєму Мойсееві реаліст Азазель, дух зневіри, не раз розкривав контраст між пророцькими обіцянками волі й кривавою боротьбою за неї.
Я втомився. Я не готовий до тієї боротьби, в зародження якої вклав і свою частку. Не нам тебе провадити до бою… А битва розпочинається: повіяло весною. Ще ніби нічого й не сталося, та вже, немов коло замкнутого будинку, де жильці спали мертвецьким сном, вчувається якась метушня, у вікнах з'являються перелякані лиця: невже справді? Тріскає крига абсолютизму, надходить велика доба, в яку я не ввійду. Так бажалося з вами входить серед трубного грому… Та від мого останнього відміряє свій перший крок новітній воїн.
Озвись до мене, мій Мойсею, заговори, я маю що сказати поколінням.
І він озвався.
«Чи справді озвався? Чи маю я право стати перед своїм народом як його вчитель? – думав Франко, сидячи скраєчку крісла з опущеними на коліна руками; про Грималюка й Стефаника він забув. – Я ж уже не вчу, я так знесилів… Стою, втомлений боротьбою, на своїй горі й тільки тінь кидаю на табір. Сорок літ. І не ввійду… Немов сам собі напророкував, бо ж не мені, з порубцьованим невигойними ранами серцем, вести нове покоління в новий світ. Та, може, передам йому частку свого духу…»
Франко підвів голову, але не побачив перед собою гостей: час знову переніс його в коломийську ресторацію Ціти.
…Кава у філіжанці прохолола, й можна було, нахилившись, пити її губами без допомоги рук. П'ючи цілющий напій, Франко відчував, як зігрівається промерзле тіло, відтаює душа й повертається енергія. У Франка збудилося бажання розмовляти з кимось, сперечатися: хто ж то має прийти до ресторації, для кого прикрасили столики цвинтарними квітами, перед ким треба вступатися; а-а, хіба не все одно, пора вже йти до вчителя Кузьми на обід, там порозмовляє, Кузьма – розумний чоловік. Глянув спідлоба: біля вхідних дверей – обличчям один до одного, немов на траурній варті, – стояли, витягнувшись, метрдотель і кельнер; втім на сходах почувся тупіт, і Франко зрозумів, що час його закінчився; кельнер рвучко ступив до нього, та раптом зупинився, скам'янів, блідість покрила його обличчя, він сторожко, наче хтось цілився в його потилицю з револьвера, повернув голову, й тоді Франко побачив, як до зали, пропускаючи вперед даму, увійшов високий молодий пан у лисячому хутрі, перед ним доземно розкланювався й щось лепетів, знімаючи з клієнтів верхній одяг, метрдотель. Франко впізнав архікнязя Карла.
Підвівся й пішов до виходу, виминаючи сторопілого кельнера. Та сталося таке, чого не міг Франко й сподіватися: йому назустріч ішов архікнязь, одягнутий у кітель з еполетами й аксельбантами, він галантно, по-військовому привітався, стукнувши закаблуками, запанібратськи усміхнувся й заговорив:
«Вітаю найбільшого поета рутенського краю! О, не дивуйтесь, що знаю вас, я повинен знати всіх більш-менш визначних осіб, які гостюють у Коломиї під час моєї присутності. А вас, до того ж, супроводжували афіші з портретами й неабиякий ажіотаж… Зіто, – звернувся до молодої жінки в оксамитовій сукні, – ти завжди, буваючи в селянських хатах, допитувалася, чий то портрет висить на стінах поряд з іконами – ось перед тобою оригінал. Знайомся: доктор Іван Франко, духовний архікнязь рутенців! Я вас упізнав, пане Франко, над ставом; ви вже вибачте мені за ті мідяки: то такий народ, що без гроша й не поклониться… Чи не хочете чого-небудь попросити в мене?»
Франко з цікавістю приглядався до архікнязя Карла, який на випадок, боронь Боже, смерті його брата Фердинанда перейме кермо влади в старого Франца Йосифа; при останніх словах Карла поморщився, знехотя відказав:
«Я кланяюся вам, ясновельможний архікнязю, задурно, а якщо можу чогось просити, то одного: кидайте вже нашим людям срібло й золото, за мідяки перед вами скоро ніхто й не схилиться».
Обличчя архікнязя остигло, проте панібратська усмішка ще не відклеїлась від його губів; спохмурніла лише архікнягиня Зіта, вона зовсім не сподівалася почути такі зухвалі слова з уст рутенського доморощеного поета; Карл голосно засміявся, поплескав Франка долонею по плечу.
«Не треба гніватися. Я розумію: вас, поете, палить сором за своїх братів, які й донині не можуть позбутися рабських звичок, і ви докладаєте всіх зусиль таланту, щоб зробити їх милішими своєму серцю».
«Ні, не з гордощів я розпочав своє діло, тільки бачачи люд у ярмі, моє серце боліло», – проказав Франко в думці рядки із своєї поеми, а вголос мовив:
«Неволя, звісно, деморалізує людину: вчить на лапки ставати, лизати руку, котра б'є, всміхатися до тих, які катують його рід. Тому я все життя боровся за свободу, ваша ясновельможність».
«Мені важко, пане Франко, зрозуміти безплідні змагання рутенської інтелігенції за якусь ілюзорну волю. Чого вам ще бракне: панщина знесена давно, маєте конституцію…»
«Дозвольте, якщо можна, розказати вам одну італійську фацецію, я почув її в поїзді, їдучи з Туріна до Рима… Селянин, вертаючись з поля, поклав плуг на осла й сам сів зверху. Осел не зміг іти, тоді селянин взяв плуга на свої плечі й знову сів на осла, потішаючи його: «Тепер тобі буде легше».
Архікнягиня пирснула:
«Карле, чи не краще було б, щоб він розмовляв не з тобою, а з міністром юстиції?»
«Зі мною ті добродії розмовляли – і не раз, шановна пані», – уклонився Зіті Франко й попросив метрдотеля подати пальто.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Четвертий вимір. Шрами на скалі (збірник)» автора Іваничук Р.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Шрами на скалі Роман“ на сторінці 68. Приємного читання.