Розділ «Шрами на скалі Роман»

Зореслава підвелася з колоди й пішла назустріч князеві.

– Зупинись, господине, – звеліла, і було в тоні її наказу стільки крицевого холоду, скільки в погляді невблаганної рішучості.

Данило став перед нею в німій покорі, мов гридень перед воєводою: зелене полум'я Зореславиних очей обпалило його, і зітліла враз у ньому повелительська всевладність; ставши із судді підсудним, він зрозумів, що марно гукати сторожу: права рука Зореслави міцно стиснула рукоять ножа, встромленого за пояс, в образі вродливої жони Митуси стояло перед ним уособлення кари за сподіяне зло; і зі скрухою подумав князь про несправедливість однозначного вироку, коли у княжому присуді над Митусою перевершила заслуги співця його провина.

Бачив князь, що кари не минути… Не боявся Данило смерті: господину Галицької й Волинської земель вивершувалося шістдесят літ, добрих чотири десятки з них він не злазив з коня й не завжди сидів у сідлі з паленого золота – а деколи й охляп; і не кожного разу виїжджав у каптані з грецького оловіру – частіше в яриці; бував Данило на коні й під конем, пришпорював свого аргамака в погоні й утечі, сидів на троні й стояв на колінах – життя незмірно втомило князя; тож: не ради живота свого заховався нині в Тустанському замку, а ради крихти віри: ще раз гукне Європі, щоб ставала до хрестового походу проти орди… І не смерть з рук месниці лякала тепер його, а усвідомлення, що не тиха просьба потульного Василька й не бундючна похвальба марнославного Лева, токмо трубний голос нинішнього владики земель руських може розбудити заспокоєну Європу, тому хотілося вгамувати справедливий гнів Зореслави словами: «Рано ще вмирати мені, жоно. Не поглиблюй своїм нерозважним вчинком моєї помилки: смерть співця – це тільки непоправна втрата, смерть князя сьогодні – остаточна наша погибель».

Та не сказав він цього. Понуро дивився в очі Зореслави, яка вийняла з піхви ножа: не встигне князь добути меча, а якби й встиг, то як зведе його над головою челядини, та й сторожу гукати соромотно, – покірно стояв Данило перед своїм суддею, однак спостеріг коротку мить її вагання. Була та мить, мов спалах блискавки, і нею просвітилися міріади думок у свідомості приречених до смерті – чей же й Зореслава покладе свою голову, як тільки звершить помсту – так у останню хвилину пробігає в пам'яті людини все її довге життя.

«Месть твоя, жоно, – говорив мовчки до Зореслави Данило, – була б справедливою, якби за мною не стояла держава, яку мені Божим провидінням велено тримати у своїх руках хоча б до того часу, поки виросте на Русі новий, рівний мені за здольністю розуму володар. За тобою ж стоїть народ, якому потрібен нині не інший державець, а тільки князь Данило Галицький – навчений досвідом володарювання, жорстокий і добрий, хоробрий і звинний, сміливий, мов барс, і хитрий, як лис. Не простить тобі народ твого месницького вчинку, не впору сподіяного, й новий співець на згарищах і руїнах складатиме поминальну пісню не по Митусі, а по останньому володарю».

«Ти ж знаєш науку Святого Письма, княже: око за око, зуб за зуб, кров за кров, – відповідала мовчки Зореслава. – і помсту вчиню я не за свого мужа, а за народного співця, який гідний був розмовляти з Богом, який краще за тебе знав потреби рідної землі, бо не з княжих хоромів, заступлених від світу заборолами, вийшов до людей, а з яскинь народного болю. Я не за Митусу мщу, а за народ – властителя спаленої ордою й тобою самим землі».

«Але ж земля, хай і спалена, все ж залишилася під ногами в людей, і господарює русич на своєму пожарищі, бо ще не випав у мене меч із рук. Чи ж можна нині втинати десницю, яка його тримає, і добровільно йти в найми до завойовника з Митусиною жебранкою?»

А думки блискавками шугали в голові князя, миготіли, квапилися, бо ж стояв безборонний перед караючим ножем; він думав у цю мить про Митусу, якого згарячу скарав на смерть, і запізніле каяття здавило серце: знав, що нема нині на всій руській землі людини, котра зуміла б сльозою гоїти біль, будити усміх, воскрешати словом віру – не сила володареві це зробити, він може лише перемагати або програвати у битвах, бути сильним або слабким, та ніколи не матиме пайцзи[71] до душі свого народу, який його боїться або поважає, хвалить або ганьбить, та віддалений єсть від князя за межу, котру переступити може тільки співець. І без нього князь став удвоє слабшим, і народ змалів без нього від зросту дубів, смерек і тисів до низькорослого терну.

«Постій, Зореславо…А може, в тому, що наш народ стане колючим, цупким і непримітним терном, – його порятунок; може, таким чином він виживе в неволі й дочекається днів, коли знову відродяться в його лоні дуби, і тиси, і смереки?»

«Правду мовиш, княже… Хвала Господу, що разом з Митусою ти не зміг убити його пісні – пам'яті про часи панування могутніх дерев. Без неї народ не зумів би стати й терном, не мав би сили триматися свого ґрунту, міцніти й множитися, всохли б молоді паростки без духовного напою, переданого в пісні. І твої, князю, добрі й лихі діла житимуть у тій тямі – для прикладу і для застережень… Не час нині для кровної мсти, сьогодні живий подих кожного з нас належить останній битві. Може, решта твого життя, яке я маю право відібрати, помножить справедливими ділами добру пам'ять у нащадків про колись могутню Русь, і допоможе та пам'ять нащадкам вижити…»

Згасло зелене полум'я в очах Зореслави, кволим порухом засунула вона ніж: у піхви, опустила руки, й безмежна туга оповила її обличчя.

Дивився князь на жону вбитого ним Митуси й жадав, щоб сльоза полегші стекла з її очей, та сліз не було. Не було!.. Тяжко карався Данило за свій злочин: немов новітній Каїн, започаткував він убивство співців, тож: майбутні властителі, за його прикладом, теж: убиватимуть своїх речників. Та крізь пекуче каяття іскрився промінь нової віри: прийде час – і співці сукупно з володарями стануть властителями духу й земель.

Князь діткнувся рукою до чола Зореслави, повів пальцями по лиці до підборіддя, підвів їй голову, заглянув у скісні половецькі очі; злива туги лилася з обличчя жінки, і жахно йому було від надміру її страждання, і радів, що воно є і в неї, і в нього, і в ратників, бо біль властивий тільки живим. Сказав:

– Зійшлись ми, Зореславо, з Митусою на заповітній межі добра і зла, та не порозумілись, тож: нащадки хай розсудять, хто з нас більше злого вчинив, прагнучи творити добро.

Розвиднілось. Вийшла орда з табору – з луками, списами, таранами; у фортеці забили стражники в клепала, стали біля заборол руськіратники.

Князь піднявся на сторожову вежу. Зореслава стала біля пращі. Чекала наказу воєводи Чермного й шепотіла слова молитви:

«Не наведи на ни, Господи, напасті іскушенія, не предай нас у руки чуждих, да не прозветься град твой град пленен. Не напущай на ни скорби і глада, огня і потопленія. Мало показни, а много помилуй, яко не терпить наше естество долго носити гніва твоего… Мир утверди, гради розвесели, мужі, і жони, і младенци спаси. Вся помилуй, вся утіш, вся обрадуй – нині, і присно, і во віки віков…»

Залога Тустанської фортеці стала одним тілом – розпочиналася битва за рідну землю, її дітей, зело і пісню.

Археологи ще спали на розстелених наметах, притулившись одне до одного, мов діти; мені здалося, що тільки Михайло Федорович умисне мружить очі, вдаючи, що спить, – можливо, дрімота надто поволі покидала його або ж не хотілося йому полохати нашого усамітнення.