Розділ чотирнадцятий

– Чому? – запитав Черняченко й закрив Євангеліє. І враз мовби одмінився.

– Молодий він ще. – Микульнув очима, таки не хотілося йому виповідати правду про брата, бо в такий спосіб мовби кидав тінь на самого себе. – Дівок дуже любить, а ви самі знаєте: де дівки, там таємниці немає.

– То таки правда, – погодився Черняченко. – Знайдемо тобі іншого підпомічника. – Й посміхнувся широко та приязно.

IV

Гетьман слухав Черняченка й водночас думав про нього. Чи все доповідає, чи нічого не приховує? Неначе нічого. Відданий йому од вух до п’ят. Не вельми розумний, зате вірний. Розумні, вони здебільшого самі по собі. А цей… А ці… І приглянуть за ким треба, й листа доносного напишуть за твоїм натяком. З випадкових вервечок вив’яжуть таку сіть… Варто лишень повести в чий-небудь бік бровою – зітруть на порошок. І їм він не довіряє до кінця. Не довіряє нікому. Такий триб його душі. Якось підслухав: хвороба його душі. Мовляв, почуття підозріливості, недовіри підкорили гетьмана геть усього, накладаються на всі його діяння і вчинки, як шапка на голову. Нехай натякають. Бо ж таки довіряти не можна нікому. Треба тільки робити вигляд, що довіряєш, довіряєш безмежно. Варто ж гетьману хоч трохи засумніватись у комусь, вловити на найменшій неправді щодо себе (тільки щодо себе!) – й кінець довірі і тому, хто її втратив. Чимало їх скиглить на обочині гетьманського гостинця.

Щось йому сьогодні не подобалось в голосі Черняченка. Щось той приховує од нього. Чи не має на Січі свого власного вивідника? Треба перевірити.

– Спасибі, – сказав уголос, – тобі, Максиме, за вірну службу. Пильнуй і далі. – Й обняв осавула за гострі плечі.