Розділ чотирнадцятий

– А я думав… хоч на Січі… – нараз мовив він.

– Що думав? Там воля без штанів бігає?.. Скуштував би киюганів…

– А ти куштував? – непримирливо подивився братові в очі Ждан.

– Я – ні. Проте хочу сказати, що й січовий хліб… він теж з остюком. Й не вічний він.

– На Січі отаман славетний. Кобзарі про нього пісні складають. І для всіх нас він… ну, яко стяг побідний.

Митрофан мовчав.

Ждан підвів голову і твердим, відкритим поглядом подивився просто в очі Митрофанові.

– Тоді скажи, куди твоя дорога? – запитав гаряче.

– Не розумію, – знизав плечима Митрофан, хоч зрозумів усе, й здивувався, і трохи образився.

– Ну, чого ти хочеш? Уряду власного? Хутора? Чи чесно скласти во славу козацтва кості?

Митрофан помовчав.

– Кості, вони… їх багато валяється в Дикому Полі. І нащо робити щось для чиєїсь слави? Треба жити. Просто жити. Щось здобути. Тих, котрі мають, поважають усі. Так?

– Не завжди.

– Завжди і скрізь, – сказав переконано, – ось ти намалював у думці картини… Насправді ж усе там не так. Там смерть, і нужа, і голод. Та холод. І не життя то. Я, мабуть, теж сюди перебиратимусь.

– Мо’, поміняємося? – швидко сказав Ждан.

– Ну, свічкогасом я не хочу, – вдавано засміявся Митрофан.

– Бач, уже й зневажив. Та я не ображаюся. Скажи, чого тобі сюди кортить? Тут воля ходить на припоні, як коза на вигоні…

– Зате не голодна, – буркнув Митрофан.

– Звісно, панська – ні. Ще й яка укохана. Заморськими винами, наїдками. Вчора гетьман дав маслак управителеві й сказав, щоб привезли йому з-за моря отаких маслаків цілу бочку. Стридіями, каже, називаються ці черепашки заморські. Устриці по-тамтешньому. Куштував у Москві в німецькій слободі, але був п’яний і не добрав смаку. Соком лимонним їх кроплять, і під аглицьку горілку…

– Бач, запам’ятав, ще й можеш розказати комусь. А при розумі й підказати якомусь генеральному старшині…