Розділ чотирнадцятий

– І яка то влада весь вік почувати на шиї мотуз?

– Зате і в твоїх руках теж аркан на чиїйсь шиї.

– Добра мені насолода. І так завжди жити?

– Скільки й віку.

– Тоді для чого живемо?

– Щоб хліб жувати.

– А якби розкрити очі людям?

– Вони й так усе знають. Знайшовся розумник. Таких було вже немало. І їм голови рубали.

– Краще жити із заплющеними очима?

– Нащо ж… Живи, як усі. Треба бути, як усі. Тих, що мислять, не люблять. І правильно роблять. Ті, що мислять, до чогось домислюються.

Ждан витягнув довгу шию та так і закляк.

– А як те, що в Біблії? У Святому письмі?

Ці слова спантеличили Митрофана. Він довго мовчав, а тоді мовив тихо:

– І того, хто Святе письмо сотворив, спочатку проганяли. Навіть Ісуса розіп’яли.

– Але ж його правда свята.

Митрофан ударив кулаком по днищу, аж воно загуло.

– Його – свята. А твоя – богохульна. Бог сам любить лад і владу.

– Того в писанні немає.

– Чого ж, є: хай упокориться менший більшому, молодший – старшому.

Ждан похнюпив голову.