Розділ дванадцятий

I

Не спалила ладижинцям крила Мурашкова втеча. Хоч у першу годину й була та звістка як градова хмара. Похмурі, зі згніченими серцями, сходилися оборонці на радне коло. З церкви вийшли Анастас Дмитрієв, полковник Сава, бурмістр, молодий піп Сильвестр, оперезаний поверх ряси козацькою шаблею, про щось тихо радилися. На страх і подив усіх, отець Сильвестр підняв замість хреста шаблю й прорік:

– Козаки, ми очистились од скверни; однині серед нас нема збродні, нема зрадників. – Він гнівно, тільки губами, всміхнувся, і та усмішка відбилася на лезі шаблі. – Станемо всі приборно до оборони, й Господь Бог поможе нам. Скоро вже прийдуть нам на поміч лівобережці. А що протопоп передався султанові, то його вже давно навідував нечистий.

І всі ще раз піднеслися духом і поклялися загинути, але не здаватися басурману, і в усіх очах полум’янів один звитяжний вогонь, і тут, у гурті, смерть здавалася не страшною. Лаврін стояв у центрі натовпу, дивився в очі побратимів, бачив, як звитяга розпирала їм груди. А потім війт запропонував обрати собі полковника.

Козаки й ладижинці обрали полковником Анастаса Дмитрієва.

З ним за три валечні дні оболонці одбили ще чотири ворожі налоги.

Другого дня по Мурашковій втечі просто до Бершадської брами підскакав на гнідому коні турок і кинув стрілою через стіну листа. Поки козаки опам’яталися, турок був далеко. Листа складав могилівський полковник Гоголь, той, що піддався султанові й ходив у його обозі. Було видно, що басурманський полковник писав ту чорну цидулу при султановому оці: страхав незліченними силами, погрожував карами, прихиляв усіх здаватися, обіцяв помилування, а Анастасу ще й милості – зробити начальним чоловіком та тримати в достатку. Дмитрієв порішив тих ворожих спокус не являти нікому, листа порвав, а Гоголю одписав: «Воля ваша, гріхи ваші на ваших головах. Надію маю на Бога, й виручка нам іде, а ти, Гоголю, басурманину, диявольському догіднику піддався, йому і служи!»

Цей респонс поніс у ворожий стан старий козак Снітка – Анастас сподівався, що йому вдасться бодай щось розвідати там.

Снітка не вернувся, натомість турки прислали свого посланця, сиріч вивідача, з котрим прийшов і Мурашків челядник. Челядника вбили, турка дали на спитки, оскільки челядник перед смертю сказав, що Сніткові турки завдавали найлютішої муки. Одначе й турок жодного виводу о собі не дав.

Потому боронилися ще чотири дні. В місті палали пожежі – їх уже ніхто не гасив, вогонь пожирав вулицю за вулицею, – лютували голод і смерть. У цьому людському стовпиську мала багату поживу хвороба, яка косила людей, не була схожа на чуму, одначе – морова, починалася з живота, найперше валила того, хто ходив біля хворого. Найбільше помирало дітей. Вже не ставало й дощок на труни, покійників ховали без відправи, закутуючи в рядна.

Гарматна стрілянина не вщухала ні на годину, жінки та діти тулилися в льохах і ямах, вилазили звідти, тільки щоб погребти померлих. Старшинська біла челядь юрмилася в замку. Козаки воліли лишатися на валу: дивитися в очі вогневій та шабельній смерті було легше, ніж голодній і моровій. Туск і зневіра стояли в їхніх очах. Якщо й оглядалися в північний бік, то в безнадії.

У ровах загнивалися трупи, коли повівав західний вітер, сморід стояв – не продихнути, козаки боронилися од нього полином, канупером та м’ятою. З живих дерев обдирали кору, товкли в ступах, варили з кінськими кістками, виловили всіх голубів біля церкви, а також горобців і ластівок. В місті об’явилися грабіжники, вбивали людей за коробець борошна, і впіймати їх не могли. Бо й не вельми ловили. Одна була втіха, одна надія, що й ворог доїдає рештки запасів.

Анастас Дмитрієв виміркував комонну вилазку через Бершадську браму – з того боку турки майже перестали пильнувати, але міщани їх не пустили, «йдіть піші, – сказали, – а на конях ви втечете». А піша вилазка – не вилазка, треба було промчати од брами до лісу в одну мить.

Пізнього вечора з п’ятниці на суботу ладижинці знову бачили лихе знамення: по небу біг вогняний кінь без вершника, а за ним тягнувся кривавий слід. Ранком те знамення справдилося: турки кинули стрілою перехопленого листа сотника Падалки до свого тестя в Бар, у котрому той писав, аби тесть не сподівався на захист гетьманських військ та втікав на лівий берег: гетьман одступив аж за Дніпро. Сотник Падалка родом із Ладижина, торік разом із Тетерею передався Самойловичу, руку впізнали писар і війт. Городова старшина враз стратила віру, поклала одчинити туркам браму.

II

Голубий, на дві половини, шовковий гетьманський намет стояв під дикою яблунею. Яблучка були ще зелені, не яблучка – бубочки. В гущавині гніздилися плиски, які вже насиджували яйця. Птахів розполохали гомоном, а потім вони вернулися, сіли на гніздо, але пташата, либонь, вже не виведуться – яйця захололи. Намет стояв у невеличкій долинці, перед наметом височів пагорб, з якого видно в обидва боки лівий дніпровський берег, а також берег протилежний, правий, – високий, гористий, зі стрімкими кручами, зі схожими на могили горбами, місцями лисими на маківках, а подекуди порослими лісом. На горбах іноді з’являлися верхівці – маленькі, наче шахові фігурки на дощці, – й зникали. «Не птахи, не перелетять», – думав гетьман. Одного разу троє вершників на низеньких, буланої масті конях спустилися до самої води, прогарцювали під кручею, пустили по стрілі й щезли. Стріли не долетіли й до половини Дніпра. Либонь, вершники й самі знали, що стріли не долетять до табору, – в такий спосіб виявляли зненависть і зневагу. Табір розкинувся в ліву сторону од гетьманського намету – сердюки, гармаші, далі все інше військо, а ще далі – стрільці князя Ромодановського, донці й калмики. Під берегом стояли більші й менші човни – їх зібрали по Дніпру. На них три дні тому переправилося на цей берег військо. Ромодановський радив виґрунтуватися на горбах по той бік, аби в слушну годину можна було рушити в похід, Самойлович його ледве переважив. «Послухайся дурня, й сам станеш дурнем. А дурнів, як відомо, б’ють», – буркотів гетьман під ніс, але так, щоб ніхто не чув. Тепер був спокійний. Спробують турки переправитись – переб’ють їх по частинах. Роз’їзди пильнують по Дніпру на кілька миль угору і вниз.

Самойлович лежав на пагорбі на купі попон, накритих килимом. Йому нездужалося. Горностаєвої, з павиними перами шапки не знімав. Кашлюк напав дуже до речі. Попив джерельної води, й той напосівся. В присутності московитів, та й перед своєю старшиною, гетьман особливо напружував легені. Якщо покличуть до одвіту – хорував, не мав сили віддати всі належні розпорядження! Він і раніше часто вдавав хворого. Боявся заздрощів і через те скрізь і всюди казав, що йому ведеться погано, що його обсіли болячки: коле під серцем, не дає дихати, крутить ноги, болить голова. «Всі думають: щасливий чоловік Іван Самойлович. Яке там щастя! Жінка хвора, ледве ноги волочить, в самого ядуха… ще й кольки в животі. Ні випити, ні з’їсти… Оце випив з вами, а тепер всю ніч скиглитиму, як собака». Йому співчували, його пропускали нагору. Ще й підсаджували: «Нехай лізе, йому недовго». О, то не проста наука. Їй віддано половину життя. Осягати її почав давно. Ще хлопчиком стояв якось у церкві, гаряче молився Богу, і раптом спалахнув у ньому вогонь, зринула впевненість, що сягне високих порогів. Просив їх у Бога, а той послухався. Бог був з ним. Але й він не сидів склавши руки. Він уже тоді знав: у будь-якій грі виграє той, хто грає упевнено. Є гравці вдатніші, дужчі, але виграють ті, які спрямували себе на виграш. Досягти його будь-якою ціною. І – досягають. Хоч, якщо сказати правду, тоді він ще не знав, чого досягне. Просто мета його життя – вгору і вгору. Він не жив. Інші жили, а він ліз по щаблях. Кожен з них – видивлений і вивірений, гетьман завжди сягає наперед оком і розумом. Знає гаразд, кому яке треба сказати слово, з ким і скільки випити, де удавати простака, а де покривдженого мудреця. Здебільшого вдавав простака. Простаків не бояться, їх люблять, їм співчувають…

Тепер вже бояться і його. Ті, що під ним. А в самого віра у власну непомильність і мудрість з роками почала переростати в самоповагу й пиху. Проте в глибині душі став побоюватись нескінченних удач. То таки страшно: до рук іде тільки масть. Якби не йшла, катувався б, рвав розпукою серце, а завжди йде – страшно. Не був сліпцем: досягнув верхніх щаблів не особистою хоробрістю і не воєнним талантом: битв не вигравав, фортець не брав, за море на байдаках не ходив. Йшла масть, її треба вміти вибрати з колоди… То вже інша справа. Він вибирав. Тепер у нього на руках усі козирі. Одначе справжньої радості немає. А чому немає? Адже – на вершині. А клопотів не поменшало, навпаки – побільшало. Хоч би оця війна… Забандюрилося цареві – йди на війну. Пішов… Здавалося б, тільки тепер і пожити. Досягнув того, чого й не сподівався. А що воно йому дає, оце верховіття? Для чого так шалено і страшно напружувався? Може, щастя й полягає тільки в отому – братися нагору. Братися! Але ж яке то щастя… Жодної хвилини перепочинку – не встиг відхекатись, а очі пасуть наступний щабель. І жодної насолоди, думки тільки про те, щоби хтось не обігнав, не підпиляв щабля у драбині, не стягнув за полу. Дозволити собі якісь насолоди – боронь Боже, треба бути взірцевим. Що ж він має в кінцевому рахунку? Нічого. Щоправда… Мудрі кажуть: чим вище ти зійшов, тим ширший виднокіл і більше можна зробити для людей. Зробити більше… Гм, гм… Ті мудреці бачать не далі власного пупа. Ось і він, гетьман, – увесь у шорах обставин і може зробити стільки, скільки вони дозволяють.

Його думки перетяв неголосний окрик: