Розділ чотирнадцятий

Ждан здивувався, а тоді задумався.

– І дурості не чув. Потайний він і підозріливий дуже.

– Отож. Такі вони – сильні світу. Мудрагель ламає дров не менше, ніж дурень. А коли помаленьку та потихеньку…

– Так він уже вірить, що мудрий!

Митрофан посміхнувся.

– Ну, це ще нічого. А щодо гетьмана… Він був мудріший. Ну, не вельми. Але мудріший за інших. І був сміливий.

– Чому ж став такий боягузливий? Чому обставився вартою?

Митрофан зітхнув.

– Такий закон.

– Чого?

– Життя. А ти не вельми суши собі тим голову. Мовчи та мак товчи.

– А коли… кипить мені. Коли гидке мені все?

– Зціп зуби і… посміхайся.

– Увесь вік посміхатися?

Митрофана дратували не тільки Жданові слова, а й оцей його упертий покив головою, довгою шиєю. Дивився на брата як на якусь тупицю. Як у таку молоду голову, під такі кучері натовклося стільки непевних думок? Де набрався свавільства? Либонь, ріс у злиднях і покорі, доскочив добра. А з вигляду сумирний. Ще й червоніє, як дівчина. І що ж тоді діється у світі, коли при самому гетьманському дворі в молодих довбешках народжуються такі мислі? А він думав… Ге, не тільки думав. Тут править страх. Недарма всі славлять чимось схожого на жабу, брезклого гетьмана. Бо ворухне пальцем – і погасла твоя свічка. Скільки свавільців, занютованих у залізо, навіки щезло в темних ямах-кам’яницях. Старшини біля нього безсловесні й тільки такають на його мову. А скільки серед них звитяжців, котрі побували в сотнях битв і мають на раменах по кілька шрамів! Не боялися ні турка, ні чорта… Якимось чином гетьман перевідьмував їх з барсів на баранів. Тепер тільки поміж собою стукаються рогами. Любить гетьман зводити за столом у лютому словесному герці своїх підпомічників, і ті часом втрачають глузд і ширмують словами наосліп, а гетьман усе те мотає на вус. Любить гетьман дивитися, як б’ються у дворі навкулачки пахолки. Чужі синці гріють йому душу, чужі болячки веселять зір. Але в кожного з отих убієнних, занютованих у залізо, є побратим, брат, батько. Те – гетьману в страх. У чужі мізки не залізеш, хтозна, що там роїться – теж страх чи й мста? Всі голови з плечей не зітнеш, усіх у Сибір не поженеш. І ходить гетьман остережливо по алеях власного парку, і повзають йому колючі мурахи поза шкірою… Легко жити тому, хто не заподіяв жодної кривди. Гетьман теж спочатку не збирався жити кривдою. Але така природа влади. Ти – або тебе. Всім сущим на землі кермує страх. Лев теж когось боїться. Найперше – іншого лева. Й зовсім він не безстрашний…

А з іншого боку – гетьман і справді до ката розумний особливим розумом. Тихо та непомітно досягнув найвищого уряду й урядує помірно та розважливо. Гетьман в усьому має міру, вона – його найбільша мудрість.

Але те, що говорив Ждан, плутало Митрофанові думки, й через те він починав яріти злістю.

– Усміхайся і кажи, – вже майже без надії повчав молодшого брата, – що гетьман розумний. Скрізь і всім. Тільки тоді доскочиш чогось.

– Чого?

– Статку. Влади.