Розділ чотирнадцятий

– Добрий човен, – сказав.

– Для гетьмана, на гуляння, – пояснив Ждан. – Гетьман не любить води, але іноді плаває з гостями. – Помовчав і для чогось додав: – Він боїться води.

– Так добре знаєш гетьманову вдачу? – прискалив ліве око Митрофан.

Ждан мовчки стенув плечима:

– Сподіваюся, свої розсліди не виповідаєш іншим?

Ждан знову знизав плечима. У Митрофана ворухнулася брова, підвелася вгору, але по хвилі опустилася.

– Шануйся, Ждане, удостоєний ти високої честі…

– Наймита, – пхикнув Ждан і повів довгою шиєю.

– Наймит у палатах. Це багато. Тобі довіряють… Треба тільки вміти… І сам доскочиш честі… Світиш свічки самому гетьманові. При тому світлі чимало видно. Світиш і слухаєш.

– Мені хочеться гасити свічки, а не світити.

– Чому це? – невдоволено буркнув Митрофан і погойдав носком чобота із срібним подзвоном.

– Я наслухався і набачився в покоях стільки…

– Розумні люди завжди вміють все повернути собі на користь. А ти ось навіть мені не розповів. Брати ж все-таки… Біля влади ти, а влада – це сила…

– Чорна сила…

– Вона, дурню, од Бога… Свої веління він має передавати чиїмись устами.

– Вустами нашого гетьмана?

– А чом би й ні?

Ждан підвів голову й подивився Митрофанові в очі. Чимось йому не подобалася їхня розмова. Не такою бачив у вимріях оцю стрічу. Щоправда, мрії теж були неясні – звідки взятися ясності, коли за все життя ніхто жодного разу не прихилив його до серця, йому тільки бачилося: поведе брата до знайомих, сядуть вони поруч на лаві, і всі зачудуються Митрофаном, а той розпочне мудру, статечну розмову, й усі слухатимуть його, як слухають у церкві попа. Митрофан же чомусь до Жданових приятелів йти не захотів, а повів його сюди, на пустельний о цій порі берег річки.

– Йому брешуть усі, – сказав. – Кажуть, який він мудрий, який сміливий. А я не чув жодної мудрості.

– А дурість?