Розділ шостий

Із записів Дорофія Ружі, знайдених його племінником Супруном і переданих своєму синові Охрімові

Більше я так жити не можу. Моя душа переповнилася вщерть. Або тепер, або ніколи! Якщо я не зрушуся нині – залишуся тут на безвік. Ви бачили коли-небудь, як перевантажують воза? Кладуть і кладуть поклажу, й врешті коні не в змозі його зрушити. Отак і моя душа. Вона переповнилася цим життям, цими клопотами, цими важкими буднями. Вони тягнуть її кудись униз, засмоктують у безрух, у твань, у тишу. Це не тиша могили, але й не тиша життя. А я хочу спробувати його на смак, на зуб, на дотик губів. На дотик губів!.. Аж дрож пройняв тіло. Сього я ще не знаю. Мені двадцять сім, але я – цнота, ще не доторкався рукою до жіночих персів. Я бачу все те тільки в снах, у мареннях. Звичайно, не це покликало мене в дорогу. Хоч… трохи й це. Апостол Павло сказав: світ увесь у гріхах лежить. Це правда, я боюся гріхів, боюся занапастити свою душу, своє тіло… але й боюся жити отако далі. Ні, не ваби та розкоші життя хилять мене на свої ситі трави. Одначе я не знаю його, справжнього. Я не знаю світу, а хочу спізнати. Самісіньку його суть, сокровенність, серцевину. Кажуть, ніхто сього не знає. Коли я відкрився отцю Симеону і сказав, що хочу піти від нього, він нахмурив густі свої брови й запитав грізно:

– Тебе хтось спокушає?

– Світ.

– Світ – це диявол.

Може, я й повірив би отцю Симеону, якби він сам… Але про це – потім. Я розійшовся з своїм учителем, але майже не караюся цим. Я караюся тим, що не відаю, що таке світ і який він насправді. Я думаю про це часто, важко, іноді буває аж голова болить, часом здається, ось-ось вхоплю істину, серцевину таємниці, а вона, неначе вогник у пітьмі, мерехтить, манить, зникає. В душі гудуть великодні дзвони, а серце болить, а серце плаче й страждає по чомусь великому, ясному і невідомому.

Іноді сяду й задумаюся: для чого я живу? Щоб молитися і в тиші келій переписувати книги, виправляти чужі помилки й лишати свої? Скільки я тих книг переписав! Чимало їх з-під моєї руки лягло під друкарський прес. Я люблю тишу келії, мудрі вечірні бесіди з отцем Симеоном і особливо – з отцем Єпіфанієм. (Я не знаю другої такої несуєтної, розважливої і чистої людини, як отець Єпіфаній). Вони – цілий світ. Але світ неоднаковий. Господи Боже, пробач мені, що ділю твій єдиний світ на два. Я хочу, щоб він був єдиний. Хочу долучити оту другу частину до першої, долучити живу людську душу до мудрості твоєї. Дехто каже: розум веде до сатани. Вір – і все. Я вірю інакше: розумом і серцем. Я хочу у вірі знайти правду світу сього, і тоді вона стане правдою моєї душі. Я хочу розмірковувати не для того, щоб розвіяти сумніви, – я вірю й так, і віра моя міцна, – а щоб розуміти. Розуміти все те, що ти сотворив і що вклав мені в серце. Я хочу пройти по землі своїй, подивитися на неї. Я не прив’язаний до неї помислами, і мені вона не боліла й не болить, як челядникові їх превелебія Наумові, котрий з рання до ночі зітхав по ній, виспівував про неї пісні і виспівав душу до краю – помер від сухот. Я просто хочу подивитися на неї яко на географічну сутність – яка вона? Краща за тутешню чи гірша. Начуваний я про неї стільки, що голова тріщить, а яка вона насправді, не відаю. Я хочу зустрітися з родом своїм. Недарма кажуть: до свого роду хоч через воду. Шість літ минуло, як бачився востаннє з вітцем і ненькою, торік прийшла мені картка, а в ній звістка, що вітець мій помер, нехай простить мені, що не прийняв його останнього благословення. Є у мене також брати, але я не впізнав би їх, якби зустрів на дорозі. Як приспів я зростом, батьки мої оддали мене в книжне вчення. Дванадцять літ провчився у київській школі, рідко коли наїздив додому навіть улітку, бо вже тоді вельми вподобали мене святі монастирські отці, вподобали за почерк мій, за старанність, а за віщо ще – не відаю, вони казали, мовляв, за те, що дух мій не знає сум’яття і помисли мої чисті, хоч деякі діла мої іноді накликають на глузи, отож влітку я допомагав їм якщо не в монастирі, то в садах лаврських, особливо виноградних.

Виноград – боже дерево, і є в ньому якась таїна, вона звідти, з Греків, з Риму, з глибини віків; сік, який тече в виноградній лозі, – сік життя людського. Хоч може перетворюватись і на сік глупоти, безголів’я, що незрідка спостерігаю тут. А ще в тих садах росли інші дерева: мало знані в нас абрикоси, грецькі горіхи, мигдаль. Я не великий ласун, але мені було цікаве саме їхнє проізростання на нашій землі.

Сталося зі мною все те дивне сум’яття недавно. Раніше мені думалося, що моє призначення – книжна і келійна мудрість, я навіть подумував про монаший постриг, а вийшло он як. Душа моя квилить і страждає, я став нетерпеливий, дратівливий і нестриманий. Вчора вперше круто відповів одному попику з підмосковної церкви, він обізвав мене сатанином, а я – його, ще й роги чортячі показав над його лобом, і тоді на мене накинулися старці з паперті Миколаївської церкви, перед якою те чинилося, і ледве я втік. Попик той, очевидно, з Аввакумового воїнства. Чимало їх тут таких, налітають на нас, кажуть, що привезли ми їм за наущеннями єзуїтів неправдиву науку, що в книгах (у Божих книгах!) віри немає, вона, мовляв, у кожному з нас, яка є, така й є, такою її Господь і приймає, що навчителем віри може бути кожен, у кого ця віра міцна, – все це йде від темноти ума їхнього, а не од світла божого. Так, всі люди єдино суть у Бога, але мають вони бачити Бога в одній подобі і мають справляти молитву по книгах, апостолами написаних. А їхні, сиріч місцеві, книги, переписані сотні разів неграмотними дячками, несуть єресь. І розкол спричинили не книги наші, не Фукідідова «Історія» і «Римські діяння», які ми привезли з Києва, а темнота й неграмотність їхня. І хрещення триперсте єдино правильне: адже Бог у трьох лицях єдиний і вічний на землі й на небесах, і пізнати його по-справжньому можна світлом розуму, а не світлом тьми, бо вона до вподоби тому, чийого імені не називаю, але хто в ній і сидить. А що вченість викликає спротив, то в тому дива немає, так уже ведеться одвіку, що проти слова істини, проти слова вченого піднімається палиця яко аргумент остаточний і найповажніший.

В монастирській церкві заблаговістили до вечерні, чернечий дзвін завжди печальний і суворий, в моїх грудях він відбивається неспокоєм і тривогою. Колись він кликав мене до упокори, а тепер навпаки. Так, я не знаю, що діється зі мною: щось вар’ює мною, й гне, й пориває в невідомість. Скоїлося таке зі мною не випадково, либонь, я зрозумів це з прозорою, віщою ясністю, – так почуваються осінньої пори журавлі, віковічна невідома сила пориває їх і кличе в дорогу. Дорога мене й страхає: чоловік я хирлявий здоров’ям, тягар доріг для мене тяжкий, життя моє нині затишне й сите, але я не можу більше вдовольнятися ним. Мій колишній учитель щойно побачив мене сьогодні, одразу запитав:

– Тебе хтось спокушає? (Запитав те саме, що й отець Симеон, але зовсім інакше. Печально, з розумінням).

– Світ, – відказав я.

– Світ – це диявол, – мовив отець Єпіфаній, але знову ж не застрашливо й не осудливо, а співчутливо. – Але не бійся.

Отець Симеон бачить мене щодня й не помітив нічого, а отець Єпіфаній прочитав мої тривоги одразу. Мені те не дивно. Надто вони різні, отець Єпіфаній і отець Симеон, хоч достоїнствами рівні і кличуть до тих самих істин. Я розпочинав службу в отця Єпіфанія; на той час отець Єпіфаній Славинецький, який уже много літ прожив у Москві, попросив привезти йому з Києва нових книг. Я повіз їх з одним монашком, монашок вернувся, а я залишився в Москві. І вже гарую чи раюю майже п’ять років. Спочатку жив у отця Єпіфанія, а потім пішов до отця Симеона з Полоцька. Ниньки вони вдвох сидять у келії нашого ж таки Андріївського Преображенського монастиря, п’ють чай і ведуть бесіду, яку мені знати зась, хоч і кортить, а я сиджу в своєму прикомірку, мараю папір чорним, з дубових бубок, чорнилом і думаю про них. Яко тьма різна є від світла, так одна людина відрізняється від іншої. Очевидно, сія моя мисль неправдива. То більше, обоє несуть світло. Обоє чеснії Божії слуги. Тільки Єпіфаній слугує Богові через людей. Хоче вивести їх з тьми, просвітити, щоб очима зрячими, а не сліпаками, дивилися на Бога і світ. Про вченість і доброчинність отця Єпіфанія цар Олексій почув від постільничого свого боярина Федора Ртищєва й запросив його, а з ним ще тридцятеро київських колегіантів до Москви для виправлення богослужбових книг та для заснування в Чудовому монастирі греко-латинської школи, що той і вчинив з Божою поміччю і тривалий час був її ректором. Перший мій учитель заснував і друкарню, й видрукував у ній книжки свої «Громадянство звичаїв дитячих», «Філологічний лексикон», чимало книг проповідницьких, а також перекладені з грецьких та латинських оригіналів «Служебник», «Часослов», Псалтир, «Скрижаль», «Мінеї», «Правила святих апостолів», Біблію і многії іншії, а також творіння Григорія Богослова, Іоанна Дамаскіна, Івана Златоустого, чимало житій святих, Фукідідову «Історію», громадянство й навчання, географію, анатомію, книгу лікувань та багато розважальних світських книг, о яких і не чувано було в цій стороні. Цим опікувався патріарх Никон, і пережив отець Єпіфаній Никонове вознесіння й падіння, терпів і терпить всілякі напасті, кпини та погрози люду темного, жар, який колись розпросторювався од царя й зігрівав мого учителя, потім перегорів у попілець, але учителя те не страхає й не хвилює вельми. Не так він живе, не така він людина. Йому не треба нічого, аби тільки ближній пізнав те, що знає він, аби душа його ставала кращою й підносилася до вищих сфер. Платою за труди для отця Єпіфанія є саме добро, яке робить ближньому, плата – сиріч благодать власної душі. Мабуть, це теж плата: гарно думати, гарно почуватися, виводячи людей з тьми. В такий спосіб учитель возвеличується над ними? Того не помічав.

Отець Єпіфаній несе добро словом, інакше він його нести не вміє, та воно, інше, й не потрібне йому. В цьому бачить смисл життя. Не в тому, щоб нагодувати і одягнути сироту, захистити правого од злого меча (меч вважає зброєю сатани), в казаннях своїх рече про співчуття й милостиню, закликає любити і жаліти пастуха і ратая. Маленький, сухенький, з сивими, що стирчать пучками, неначе ковила, вигорілими на чужині бровами, хоробро обстоював Никона, намагався захистити його перед царем і перед темною товпою, жертовно ставав поперед патріаршого трону, й диво дивнеє, що зацілів. Всю роботу богослужбової реформації сповнили отець Єпіфаній з товаришами, Никон в усьому поклався на сумлінність його, Никон громи метав, влади допинався, яка, влада, й згубила його – прийняв титул великого государя, а Єпіфаній з учнями тьму розвіювали. Кажуть: влада од Бога, а самі її хапають, ніхто ту владу випустити із рук не хоче, за неї доходять до найбільшого гріха, я вже на те надивився. Никона немає, а світло, засвічене киянами, сіяє на всю Русь. Темні люди, побачивши, що цар, нині хворобами згнічений, пухлий і злий (тишайший, а стає злий, може, й праві письменники римські, які кажуть, що влада перероджує всяку людину в поганий бік), відвернув свій вид від Єпіфанія, починають кричати, що, мовляв, Никон зслиз, а чого закони його живуть, він же сатанин, чого киян і досі не прогнали з Москви, своїм виправленням книг вони зіпсували не тільки багатьох простих людей, а й чимало святих поробили дурнями: називають світло нашого вчення єретичним і погрожують згладити нас зі світу. Вже й людці страшного приказу таємних справ шнипають біля наших келій, – це той приказ, про який Пліній Молодший писав у «Панегірику Траяну», перекладеному отцем Єпіфанієм. За Траяна подібних людців було зібрано з усієї Римської держави, посаджено на вутлі, поламані кораблі й, коли розгулялася буря, пущено в море. Вони страшно заломлювали вгору обличчя, зводили руки, але Траян сказав: нехай пливуть, нехай самі спізнають лиха, яке чинили людям. Отець Єпіфаній стійко зносив і зносить усі кривди, всю наругу.

«Укріпімося в правді своїй, – каже, – пишаймося тим, що й іншим сусіднім народам смисл науковий даємо. Вони нам віддячать колись». Патріархи вселенські й інші люди, які проїжджали через наш край, казав він, оповідали, що стільки грамотних людей нема більше ніде в світі. Після розколу тут, у Москві, всі живуть в страхові, один Єпіфаній, здається, нічого не помічає.

Отець Єпіфаній не лукавить, не метається, не зазіхає, не тщиться, не пнеться вгору, хоч міг би посісти щабель високий. Сухенький, тихенький, спокійний, він схожий на ангела. Сяде на стільчику під грушею й дивиться на хмарку. На його сухому, пласкенькому обличчі завше задума й замрія, він знає багато, здається, знає все, навіть те, останнє, що людям знати зась.

І думаю я іноді, дивлячись на вчителя мого колишнього, чому ж таки до нього не линуть люди? Чому він, такий добрий і розумний, самотній? Чому всі линуть до отця Симеона? І я також покинув отця Єпіфанія і подався до отця Симеона. Котрий… котрий кличе люд московський православний до тих таки істин, що й отець Єпіфаній, до світла науки, до добра. Але отець Єпіфаній кличе тихо, а отець Симеон кричить, він погрожує, й лякає, і приневолює. Зробиш не так – і Бог тебе покарає! А хто знає, як треба робити. Отець Симеон переконаний, що чинить добро тільки він, здається, хтось уповноважив його наглядати за благочестям і людськими думками, «Одне зрєніє на женщину заражає чоловіка ядом гаспида», – рече він. Гойдалки називає шибеницями, грища купальські – ідольськими вогнищами («Диявол регочеться!»). Особливо лихий він на танці: «Від демона або від змія взяли почин сі забави, бо він привик вертіти кругом», – а на мене, так немає нічого кращого за наші веснянки, приплющу очі й бачу, як ходять кружка, узявшись за руки, по вигону дівчата в святкових плахтах та вінках, у чобітках червоних та зелених, і сорочки з-під плахт так і миготять; гнівається мій новий учитель на всі наші звичаї, на всі примовки й поговірки – все то, мовляв, від сатани. Єпіфаній пише: «Люди, сидящії во тьмі, йдіть до світла». Симеон же рече: «Сліпці, неуки, пасіть свині». Всіх, хто з ним не в згоді, називає нечестивцями, смердючими цапами, супостатами. Сам почувається сміливо, бо біля царя в’ється, царські діти навчає, «тишайший і кротчайший» дня не може без нього прожити. Вправляється отець Симеон перед царем в декламаціях пишних поздоровчих віршів, Риму історію і Завіт Старий теж віршами вичитує, в селі Преображенському його велінням поставлено хоромини комедійні з п’ятисот сорока двох колод, ті колоди зсередини оббиті сукнами червоними, ще й рами перспективні вставлено, і його ж таки, отця Симеона, комедії в тих хороминах грають, а в комедіях лихому Навуходоносорові протистоїть осяйний Олексій. Річ ясна, і штучки поетичні, й комедії – це теж світло проти тьми, сього тут донині не знали й не чували, видрукував отець Симеон тута кілька книжок своїх піїтичних і драм божественних, благочестивих, декілька в тих хороминах москвичам показав, і намовляє царя Олексія колегію, сиріч академію, по подобі Київської в Москві відкрити в монастирі Заіконоспаському в Китай-городі, вже й прошпекта відповідного, «Привілеями» названого, уклав. Все те во славу Божу, але… і в свою власну. Гординя його змагає, хоч і самому собі не зізнається в тому, на високі щаблі заглядається. Їздить отець Симеон у кареті аглицькій, челядників у нього десятеро, обідає не єдино квасом і хлібом, яства йому з царського двору носять. І цукерки любить, і славу любить, і владу також, честолюбний неймовірно, й вельми не любить, коли хтось бодай слово упоперек мовить. Що мені особливо не подобається, що, окрім царевичів Федора і Олексія, вчить отець Симеон піддячих приказу таємного. Водночас з отцем Симеоном добре. Він веселий, дошпетний на слово, буває жалісливим. Але й чомусь тривожно. Якась небезпека ходить біля нього. Він нікому не довіряє, всіх у чомусь підозрює. «Ти тихий та божий, – рече мені, – а десь там у сховку сидять твоя впертість і непоступливість». Може, це й правда. Чи не найперше почала вона проявлятися в мені щодо мого нового вчителя. Вчора покликав мене отець Симеон і читає з щойно написаного ним же: «Антихрист прийде, він буде наче звичайний чоловік, відступить від Бога, і ангел-хранитель його покине. Запанує той антихрист на землі, пануючи у Вавілоні, поб’є трьох царів: єгипетського, афрійського і ефіопського». Раніше я змовчав би, а нині щось понесло мене насупроти: «Та вже їх зараз немає, – кажу. – Які то царства». Отець Симеон бликнув на мене оком зизим, гнівно так, і читає далі: «Страшний суд станеться в Ярафетській долині…» Я знову не стримався: «Як же там потовпляться грішники всі? Он скільки їх!» – «Будуть стояти верствами одні над іншими, а низші на землі, так і помістяться». – «Захочуть вони дертися одне одному на плечі», – крутилося мені на кінчику язика, одначе змовчав, бо вчитель мій і так був вовкодухий. В цю хвилину, прости, Господи, гординю мою, я відчув себе вище вчителя. Не те щоб я зовсім не вірив, що в Ярафетській долині зберуться грішні душі, просто, якщо вони туди й товпитимуться, то не має те нині нас вельми обходити: на землі по всіх долинах повно живих душ, і краще б знати, як вони живуть і чого хочуть. Ще мій учитель прочитав мені: «Грішать князі, що обтяжують нарід усякими данинами, грішать управники, що зле орудують народним майном і обертають на свій хосен; грішать начальники, котрі бувають звичайно хижаками і народними п’явками; грішать судді і законодавці, що глядять смислу закона і часто домагаються до неправедної мзди». А я подумав: «Але й ти домагаєшся високої платні – в царя, й херхелюєш сам біля багатих». Чимало наших і старих московських книжників ненавидять мого вчителя, тоту ненависть перенесли й на мене: «Його вчення не зовсім правильне», – звідси недалеко й до звинувачення в єресі. Не люблять його також всілякі невігласи, не люблять брагарники, бо проти них його особлива лютість і кпини в їхній бік найдошкульніші. На жаль, таких людей тут дуже багато. «Всі, якого б звання, статі і віку не були, духовні і світські, п’ють горілку в будь-який час: перед, після і в час обіду», – це я виписав з грамоти царя, розісланої по монастирях, бо «од того хмільного життя церкви Божі бувають без відправи». П’яниці святих пишуть на дереві, люди це бачать, не хочуть цим святим поклонятися. Боюся звіряти таке й паперові, але ж і сам цар зілля богопротивне полюбляє, і в потішних хоромах тече вино під гласи мідних труб, яко вода в Москва-ріці. Що вже казати про деякі села, де все зібране зерно переварюють на пиво. Одначе і в такій стихії отець Симеон завжди знайде собі сухого горбика, міцне опертя, мені ж доводиться дедалі скрутніше. Але не в тім печаль моя і скруха. Правда тут уся чистісінько на вчителевім боці, та й не тільки тут. Я не знаю іншої людини, світло очей якої променило б так сильно, не знаю людини, яка б могла позмагатися з ним мудрістю, а однак шкодую й досі, що підпав під його підмову, перекинувся до нього, покинувши свого першого вчителя. Мені здавалося, там туск і вічний піст, а тут свіжий вітер життя. А зовсім не так… Одначе й назад вертатися не хочу. Той брід, хоч який він світлий, я вже перебрів. Він позаду, й хочу я вступити в іншії, незнанії броди. Мені здається, на тих бродах відкрию я собі отой найвищий смисл і вернуся до себе самого в новій подобі, несуєтного і умиротвореного, але й просвітленого вищим світлом. Мій учитель часто мені каже: «Сліпі неуки, які ледве навчилися читати по складах, що не мають і тями про граматику, не то вже про риторику, філософію, теологію, люди, що навіть не посмакували науки, важаться розбирати святе письмо, судять мужів, вправних у слов’янській і грецькій мовах, і навіть одважуються судити про світ». Про мужів – правдиво, а от про світ… Є на світі праведники, які «не посмакували науки», але які своєю правдою тримають всі небесні сфери. Нас мало, їх багато. І є серед них люди, просвітлені Божим світлом, Божою, хоч і не книжною, яку я так люблю, мудрістю. Та й книжна мудрість не вся тут, у славних вчителів моїх, а й там, у отчому краю, звідки й привезено її. Я хочу пошукати її, хочу зустрітися з нею віч-на-віч, хоч може бути та стріча для мене й важкою, бо мудрість не завжди ласкава, а й жорстока.

З мого затишного місця, що на узгірку, видно мені вежі кремлівські і навіть світлу пляму дискового годинника, на тому дискові небо, місяць і звізди, й стрілки-промені сонця, – годинникар ставить годинник уранці по сонцю й при заході – вдруге. Місяця, звізд і стріл-променів звідси мені не видно, але годинник той я знаю добре: годинникар мені знайомий, він кілька разів пускав мене на вежу і показував механізми. Годинник нагадав мені про пізній час, я стурбувався; адже обіцяв диякону Овсію Сьорбі навідати його сьогодні ввечері. Овсій Сьорба – земляк, ще й з моєї рідної сторони, по приїзді майже рік я мешкав з ним в одній келії, нині він живе на тій стороні при монастирській руїні. Вельми він мене просив, аби до ночі прийшов до нього. Мені не хочеться до нього йти, але не сповнити волю старої, хворої людини я не можу.