Розділ «Частина третя»

– Се так і у нас. Отож і на наші села пустив таке пан гетьман коронний, а наші люде, проте, не боєтси та й оннаково з нами тримают.

Всі почали сміятися, як діти, приточуючи приклади того, як селяни дурили ляхів, ховаючи опришків.

Так у роботі, балачках, споминах, музиці, співах гарно й непомітно сходили дні пізньої осені.

XIX

Але як прийшла справжня зима, коли вже овець ніде було пасти, сніги бездонні замели єдиний вихід із дебри, отже, зробили непотрібним навіть труд вартування – поволі-поволі нуда почала прокрадатися до гурту. Як не старався Олекса затрудняти хлопців роботами, забирати у них найбільше часу, але кількість енергії, молодої сили все перевищувала й нікуди було її дівати.

Багато помагав Довбушеві Михайло. Він усе щось вигадає. От почав учити хлопців колядки «Видить Бог, видить Творець, що мир погибає». Щоб на Різдво заколядувати.

– Один раз по-вашому, а один раз по-нашому.

Та що ж… Мотив то ще якось вивчили гуцули, а вже другими голосами, держати бас – ніяка сила. Бився, бився Михайло, та так і дав спокій. Не можуть, ну то не можуть. Ні підголоска взяти, ні басувати.

– Чи вам медвідь на вухо наступив, чи чого ви такі нетямущі? У нас зійдуться троє – і яку-небудь пісню заспівають на три голоси. А зійдуться четверо – на чотири.

Дивується Михайло і не може зрозуміти. Тим більше, що як затягне гуцулія своєї «Ой, забарився місєц у крузі», та з усякими завитушками, прикрасами, та під флояру – красота. Заслухається Михайло. Дивує його, що і в один голос – а красиво!

«Ду-ду-ду, ду-ду-ду!» – а гарно.

Просяться часом леґіні, щоб пустив Олекса до села.

– Хуч на два дні. Ади, засерековатіло та й серенами[74] мож переконатиси, шо не пізначно.

Але Олекса невмолимий і не пускає нікого.

– За полонину не знаєш. За дорогу не знаєш. Ту серен – а на полонині шо? Та й серен може си провалити, а доброму слідцеві вистачит од єн раз покмітити слід – і вже.

Але от почулося дихання весни. Десь вона, може, вже й прийшла, молода красуня, махнула осяйними своїми шатами, а від того помаху полізла трава з землі, налилися бруньки на дереві, поворушила хвостом головатиця під каменем.

Але тут, у занесеній снігом щілині, нічого того не було видко. Тільки ніздрями чув гуцул, шо весна, ади… Вийде леґіник на обтоптаний зі снігу пляц, стане, потягне в себе повітря й скаже замріяно:

– О… таки вже весна, браччики…

Скоріше би, скоріше. Вже й запаси кінчаються, вже забили останню вівцю. Довго її жаліли. Втішна така, ласкава вдалася: кулешку з рук брала, до кожного на посвист бігла.

Нетерпеливість заволодівала леґінями. Василь Баюрак згадує свою любаску – жінку Юрка Бобрука із Жаб'я – яка вона солодка та пишна. Орфенюк заявив, що як тільки його випустять звідси – одразу ж він летить до Путилова, а там є красавиця одна.