– Як вийдеш на зорі… Росяно… Он далеко якісь дерева синіють… І чомусь так захочеться тобі співати… Бо воно отож неначе все співає. Ніби мовчить – а співає… Та як затягнеш і собі, голосом поведеш: «Ой зійди, зійди, зіронько та вечірняя…»
– І ото у вас усе рівнина?
– Усе рівнина. І день ідеш – степ, і два ідеш – степ, і три…
– Я бих умер.
– От тобі й маєш. Чого?…
– Бо то… Ту єк вийдеш на доли на йку днину, то вже така тебе туга здоймет за горами, шо біг би, усе кинув. Та ци мож таки рівнєти гори з рівнинов?… Таже в нас вийдеш на кечіру – кіко оком сєгнеш – усе гори… Мрєчі по них хогє… овечки-белечки писані ботеї… Маржина пасетси… трембіту чюти… потік шумит… А повітрє йке, оздух ніби… Ой таки нема у світі краю понад наш…
Так і не могли ніколи погодитися.
Оповідав Михайло про звичаї свого краю, так відмінні від тутешніх, про святочні обходи, обряди… Все це було таке нове, таке цікаве для хлопців. І про гайдамацтво оповідав, бо таки воно найбільше цікавило леґінів.
Коли Михайло сказав якось, що на Вкраїні до гайдамацьких загонів пристає часом і шляхта – се викликало щире здивування.
– Єк? Пани ніби?
– Та які там пани! Дрібна шляхта, чиншова. Ще такі гайдамаки з них виходили, що ну!
– У нас такого і не видано, і не чювано.
Зате коли траплялося щось аналогічне – невимовно раділи. От, скажім, оповідає Михайло, як село підтримує гайдамаків.
– Ідемо, потомилися. Село. Слава тобі Господи! Заходимо у першу ж хату – дайте харчів. «Беріть». Ніколи не сказав ніхто, що нема або як. Надають і борошна, і пшона, і риби сушеної. А часом і сам війт іде по хатах збирати харчі для нас.
– І у нас так бувало, – радісно підхоплюють опришки.
– І таке бувало, що підходимо до села, а звідти вже несуть і їсти, й пити, чого тобі завгодно. Потім іще просять у село на могорич.
– Коли поблизу є польське військо – неодмінно дадуть знати. Неодмінно. Раз ми переховалися від ляхів серед села, прямо-таки серед села. Болото там було й заросло очеретом – так ми туди. Кругом нас ляхи бігають, шукають, питають, куди ми пішли. «Он, – кажуть, – у ліс пішли, а де далі – ми не знаємо».
– І у нас так. Люде приховуют, ади.
– О, без села ми б нічого не зробили. Село тільки нас і держало, не дивлячись на те, що регіментар розіслав універсала до всіх міст, містечок і сіл, лякаючи смертю та руїною всіх, хто помагатиме гайдамакам.
Олекса розреготався:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Довбуш» автора Хоткевич Г.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина третя“ на сторінці 41. Приємного читання.