Розділ «Частина третя»

– Тіло таке біле, браччики, єк будз.

Та як почнуть один перед одним вихваляти красу й жагучість своїх любасок, то так роздразняться, що на стіну бих ліз…

І все ж додержав Олекса у карності ватагу аж до Живного понеділка. А у понеділок устали всі рано, вислухали наказ. Властиво, се було розподілення зарані: Баюрак іде до Дори, до свого батька, і бере з собою трьох волохів, обіцяючи їм гарну гостину; Олекса з Павлом і Михайлом ідуть насамперед до Стогу, куди має Головач привести нових хлопців. Там вибереться кращих, дано буде їм інструкції, а потім Павло собі йде до матері (се він так казав, що до матері, а сам думав про Путилів), а Олекса з Михайлом до Ясеня.

За тиждень по Великодню мали всі зійтися в Криворівні й шукати один одного. Бо там було де зупинитися. Брати Федір та Тимко Хазюки – це такі, що дивним дивом ще сидять дома, коли їм би давно опришкувата. Гєлета, Мечівник, Процюк Василь – то все свої люди.

На тім і стало. Обережно вибралися із своєї криївки. Добре приховали вхід до щілини, вкрили: може, ще здасться.

Весело було йти після довгої зимової бездіяльності й хатньої задухи. Хотілося бігти – щоб розправити мускули ніг; хотілося кричати – щоб розправити легені; хотілося боротись – щоб почути силочку в усіх суставочках; хотілося… та мало чого хіба хотілося хлопцям…

Ще таки добра зима була на полонинах, де-не-де зійшов сніг і жовто бурилися плями торішньої трави. Орфенюк збіжить на таку тверду, без снігового покриву, пляму й потанцює на ній, сам собі підсвистуючи. Він наймолодший і найживіший.

Стрибають гуцули з каменя на камінь, як сарни; Михайло скаче, як ведмідь. Він уже виглядає майже як гуцул: з одежі нічого не зосталося степового, вбрав гачі, кептар, сардак. Тільки шапку носив іще козацьку, смушеву. Але не міг після кованих чобіт звикнути до гуцульських постолів, не міг вивчити тої гуцульської ходи, що як іде горами гуцул, то аж наче й землі не торкається.

А Довбуш невтомний. Призбиралося силочки, весна трохи розсіяла сумніви, бо в повітрі пахло трин-травою, і все здавалося одолимим.

– Ой га! Зберу хлопців п'єдесєк, та й шо ми хто зробит? Най і сам коронний іде – будемо вигіти, хто подужає – ци лєцке восько, ци гуцульський топір.

І ще, і ще наддає бистроти ході. Ледве встигає за ним Орфенюк, далеко одстав Михайло.

XX

От уже й Стіг видно. Величезний, голий, підіймається, як свічник якийсь, серед найдикіших гір на границі трьох держав: Угорщини, Волощини й Польщі. Дикий, відосібнений стоїть, незмінно і віками…

Дійсно найкраще місце для зборів. А от виказала якась біда Пшелуському. Якби знати, хто прислужився, то по крапелиночці би кров цідив із зрадника.

І вдарила Олексі думка: був же тут Пшелуський раз – чому би йому не прийти і вдруге? Правда, якщо виставити добру варту, то воно таки не страшно: завжди можна помітити прихід ворога – вдень і вночі.

Але се – як виставити варту. А як ніч? Чи добре я зробив, що призначив Головачеві знову Стіг, а не інше яке місце?

Тривога почала заповзати в серце Олекси. Він круто звернув у праву руку й почав давати велике коло, аби зайти до Стогу з тої сторони, звідки міг зайти й Пшелуський.

Ще подвоїв бистроту рухів. Уже й Орфенюк зостався позаду. А коли почали наближатися до того місця, де можна було сподіватися сліду смоляків, – біг Олекса, як вітер. І Орфенюк, і Михайло махнули рукою й почали йти поволі, бо задихалися.

Видно їм, як Олекса біжить попереду. Рівномірно переступають ноги. Так можна бігти без кінця.

Але що це? Отаман став, неначе хто його в голову вдарив. У чім річ?