Розділ «Частина третя»

І

Вибіг із села… Куди?

Ніч… темно… дощ покрапає… Всі люди сплять у тихих своїх хатах… Спокійно сплять вночі, щоби спокійно працювати вдень… Ради чого ж і ради кого я оце тиняюся серед ночі без притулку і пристановища, дратую псів сільських, боюся кожної темної плями попереду. Ради кого й ради чого я кинув на журбу й самотність дружину любу, дитя мале обрік на його маленькі дитячі страждання – для кого й для чого? Хто подякує? Хто згадає? Хто допоможе?…

Ущемилося серце Довбушеве… Втратився смисл власної діяльності. Повстання… Яке там повстання… Ксьондз-єго-мость не такі, як я, слово вогненне в устах мали – а що вскурали? Нічого. А що ж можу зробити я, темний гуцул. Ще десяток корчем ограбую та десяток панів. Чи це повстання?… А люди як були рівнодушні, так рівнодушні й зостануться. Будуть сидіти по своїх теплих хатах і не захочуть уставати громадами. Тоді тільки, мабуть, з'єднаю я їх у громаду, як поведуть мене вішати, а села цілі збігнуться дивитись…

То пощо ж тоді метушитися, пощо важити життям, бігати отак по-собачому під дощем, по-собачому й від людей ховатися? Ні!.. Правду каже Єлена, що краще бути останнім бідняком калаєм, але ґаздов, ніж першим на всі гори опришком… Годі… Зроблю так, як Єлена каже. Підемо в такий край, де нас не знають, осядемо та й будемо жити, як люде живуть. Олексичка буду ростити…

І до болю захотілося бачити хлопчика. От стоїть перед очима, ручки простягає, лепече…

Рішив піти додому. Хоч на один день, але додому. Скаже жінці про нове своє рішення – нехай відітхне хоч трохи, бідна.

Не близький це світ – від Сапогова аж до угорської границі, але для Олекси віддалення ролі не грало.

По дорозі Печеніжин. Не зайти провідати старих – не випадало. Тим більше, якщо справді їхати куди далеко.

Зайшов, але… краще би й не заходити. Батько навіть і не вийшов. Вийшла лиш мати, але за слізьми не могла говорити. Виявляється, що вони із старим живуть, але не знають, на якім світі. Тягали їх до двору, приїздила якась комісія та тягла і раз, і два.

– Так нас бештали… То ви, каут, опришка сплодили, головоїда, що людей ріжет, живцем палит, малих дітей у матері на грудьох убиває… Ой, Олексику-у… Та ци діправді ти таке робив?… Таже такого нечувано, аби дитє, дитє мале у матері на руках убивати. У тебе своя дитина є, то погадай лиш, єк би тобі було, коли би хто твого Олексика скєв на руках у Єлени…

Слухав Олекса – і темно ставало перед ним. Ось вона, оцінка його вчинків. А він так весело йшов від двора Злотніцьких. Йому здавалося – он яку заслугу зробив, що не грабував нічого, а що тільки повбивав. А воно, убивство, завжди є тільки убивство. От сльози старої женщини про те говорять.

– … мали би ми старостев покі мати – а вно таке… Та й старий мав присєгнути, що відрікаєтси від тебе, що він не знає тебе за сина, що він ніколи не пустит тебе до хати… Та й старий мусів присєгати, о-о-ой…

Темний як ніч стояв Олекса, слухаючи того.

– Та й хто ж то велів присєгати?

– Та й хто би? Наш пан та Рушель. Тепер, каут, не боїмоси твого збуя. Тепер, кае, восько по него віступило, кае, зі Станіслава. Не довго йому бришкати… Скоро повисне. Йой, Олексику-у… Та шо ж вно на мою голов падет…

– Восько? Йке восько?…

– Ци я знаю? Кае, з Станіслава… полковник йкийс… Він називав – лиш ци я можу спамнєтати?

Військо… Це була новина. Очевидно, поки Олекса блукав полями, сталися якісь події. Треба розвідати.