Розділ «Частина третя»

– Лиш чюй, – каже Олекса твердо. – Абис знав куждий, шо зимі нікого не пушшю з хаті нікуда. Чюли-сте? Зима – то є таке діло, шо по зимі й ровту привести може.

Всі прирекли, що ніхто не вийде з регули й не буде старатися ні явно, ні тайно кинути зимівник.

Пішли. І привів їх Довбуш у такі дебри, що бачили гуцули, бачили всяке в горах, а такого ще й не бачили. Довбуш тільки посміхається із того здивування тим посміхом, як ото великий пан показує приїжджим гостям-провініціалам пишний свій маєток.

– Джерджя си називає… А потік цес то си називає Зелений.

Місце було справді надзвичайне. З трьох сторін ні в який спосіб не можна було зайти – се облегшувало варту.

Застукотіли сокири – то гуцули хату собі ладять. Таки справді хату. Годі вже критися під землею, під корінням ялиць, у вічній тьмі.

– Хоч раз визимуємо си по-панцьки.

Робилося весело – і скоро серед дебрів красувалася хата. Мов ожило провалля. Далі звелів Олекса ставити кошару й дбати сіна на п'ятдесят овець.

– Ци не ватагувати ще хоче наш отаман?

Довбуш посміхнувся. Кивав на Федора.

– Цес знає. Памнєтаєш, єк носив увостаннє до Регника гроші? Там було п'єдесєк мар'яшів – то він ще й досі мені не видав. Тож підемо до єго кошар та й відлучимо за тоті п'єдесєк овец. Мемо бити онна за онну та й тот їсти.

– А до того?

– А до того – дав-сми жінці грошей, аби купила у Надвірні терх муки й терх пшона. Видев, уна вже купила та й іду д'хаті й вінесу суда.

– Молодець отаман, – похвалив Михайло. – Якби ще й про тую, що для неї чарки роблять.

– Буде й тая, – посміхнувся Олекса.

Хата, кошара – все готове. Олекса заставив одного волоха стерегти, а сам із усіма хлопцями пішов до Регникових кошар.

Коли прийшли на місце, Олекса вислав уперед Федора, бо він же тут усе знає. Федорові й самому було цікаво подивитися – хто ж тепер на його місці у Регника.

Дивиться – хлопець із того ж таки села Будиш, Глодіан Івануш.

– Ов… Се ти?…

– Я! А се ти?