Розділ «Частина третя»

Орфенюк і Михайло побігли. Те, що вони побачили, справді могло з ніг звалити.

Широкий топтаний кінський слід. Не менш як сто або півтораста коней ішло тут ще недавно. Навіть сніг іще той не розтав, що на ньому видно сліди копит.

Олекса стояв приголомшений.

Що ж це таке? Невже й справді закотилася моя щаслива зірниця й відтепер мене будуть постигати самі невдачі? Невже це кінець моєї боротьби? Був, був Довбуш, а витак дес си дів…

– Де се є Довбуш, що за него шос не чюти бирше?

– Ой га? Та го вже на свікі нема!

– А давно?

– Я знаю? Пхе! Ци мені Довбуш в голові?

А Олексі хотілося слави. Щоб гриміла. Щоб співаночки складали. Щоб знали люди й кланялись привітно. Щоб одне одному говорили: «Се наш Довбуш. Наш капітан на всі гори…»

Підійшов Орфенюк. Дивиться.

Підійшов Михайло. Крякнув і почухав потилицю. Мовчки пішов Олекса слідом до Стогу. Товариші за ним. Нараз Олекса знов став і зробив знак мовчання. Орфенюк і Михайло стали. Олекса присів і зробив їм знак присісти.

Вони присіли, а Олекса хижими скоками, то перебігаючи, то зупиняючися, подався вперед.

Незабаром почули хлопці його крик: «Стій!»

А кричав це слово Олекса по-особливому. Кінь на задні ноги присідав від його крику, а людина завмирала на місці.

Хлопці, не чекаючи призиву, скочили й побігли вперед. Олекса держав якогось чоловіка. Впрочім, і держати його було нічого, бо він ледве стояв і від страху, і від слабості.

Орфенюк із Михайлом підбігли, тримаючи пістолети наготові.

– Хто ти такий?

Це був молодий ще парубок. Від переляку він не міг говорити. Потім опритомнів і розповів.

Звуть його Андрій Пилип'як, родом із Пасічної, а служив у Трибушанах на Угорщині.

– У кого?