Розділ «Альма»

– Вибачте, вибачте, – заторохкотіла офіціантка, потягла чашку, і чашка спочатку боком, потім прямо, розбризкуючи квацьками бурштинову рідину, розлетілась осколками по підлозі.

– Вибачте, – заторохкотіла офіціантка.

– Та заткніть же ви її, бо вона ніколи не замовкне. Замовкніть! – гепнула Кастанедою об край столу.

– Я миттю приберу! – не вгавала офіціантка.

– Не треба! Не треба! Усі ви однакові! Аби тільки все зруйнувати!

– Заспокойтеся, це лише чашка, – вбивав я слова у цей незрозумілий конфлікт.

– Я хочу в туалет! Хочу в туалет! – заволала дівчина, наче це якась молодіжна тусня.

– Знаєте, де туалет?

– Знаю, знаю, знаю.

Вона звелася, ляпнула книгою об стіл, підняла. Ще раз ляпнула.

Офіціантка в мокрій майці трусила красивими грудьми, витирала столика.

– Нічого. Нічого страшного, – заспокоїв я її.

– Та. Пусте. Альма завжди така. Ми звикли. Це ще нічого, пане.

– Альма???

– Альма…

Альма повернулася не швидко, хвилин за десять. Ми встигли обмінятися з офіціанткою люб’язностями і номерами мобільників. Альма повернулася в темних окулярах від Valentino. Ще тільки починає, абсолютно не професіоналка. Їй далеко до Діми Кольта. І, напевне, ніколи й нічого подібного не трапиться. Хіба що нудьга зжере її разом з наркотиками, алкоголем чи ще чимось таким, для мене незрозумілим, що становить складову людського щастя, яке лежало собі, пхалося до тебе, але зникло. Пішло.

Так я побачив Альму.

Офіціантка знову стояла до нас спиною, перекидаючи через праве плече свій погляд на наш столик. Зараз я прагнув більше її, аніж красиву і розумну Альму. Обиватель прогриз мене, і в ту діру посипалися дикими бджолами сумніви. Ні, це була та Альма, красива і хвора, з тих людей, для котрих треба будувати лепрозорії й відстрілювати, як в Аушвіці.

3

Док Зелінський зрошує білий, з голубими ієрогліфами на кришці, унітаз зеленою і густою сечею. У нього нежить. Підвищений артеріальний тиск. Увесь світ поставив на зеро, щоб загнати у труну світлого генія. Всього чотири цвяхи, і ті зажмуть, украдуть. Він уже бачить свій похорон, убогий, як у всіх геніїв, або, навпаки, пишний, з квітами, з труною, яку довго вибирали його учні десь у Парижі, як поштиво, навіть порожній, їй кланялися охоронники на митниці. О, ця солодкоголоса мрія! Це просто божественно! Під божественного Брамса, під інфернальний спів Сари, під героїчний клекіт Бетховена – всього чотири цвяхи відділяють його від вічності. Черви! Падаль… Тужитися, тужитися, тужитися…