Розділ «Альма»

– Ото-от як буває… Країна змінюється, і не на краще. Чому тільки у нас можна змішати воду і землю, а ми з сімнадцятого тільки цим і займаємося, – пробурчав я.

– Про що це ви?

– Довго тягнули кота за хвоста. У мене обмаль часу. Ми примудряємося ще більше перегидити наше гівняне життя. У нас що не правда, так все гірша.

– Може бути, – лейтенант поцупив ще одну мою вінстонину.

– Ну, як там цигани, літер?

– Не говоріть, док, одне паскудство. Сім смертей від отруєння неякісним опіумом. Що того Ірпеня, а клопоту більше, ніж у столиці, зараз лейтенант бідкався.

З таким же успіхом можна згадати про Нікарагуа, кокс якої нюхає наша білокам’яна і золотоверха.

Пар аметистовою амебою розповзався над магістраллю. Сонце розтоплювалося оловом у хвилях. Міст піднімав на гору людей, а сонце, навпаки, падало під ноги. Треба перетнути пагорба. В грудях рипіло, скрипіло, клекотів кашель. Зараз би кілька капсул фуфлового трамадолу, щоб голова стала на місце. В метро екран телевізора. Масні ніжні мордочки, шикарні сраки. Дотягнись рукою – і він прийде, обігріє теплі пучки пальців. Але світ цей не був реальним, реальнішим за це чумилово. Доки не загнати дози. Він не дози хоче. Він хоче, щоб світ з ящика зробився реальним. Тоді все на місцях. Едік витер хустинкою чоло. Все рухалося, ворушилося, кліщилося, шмигало у відповідному напрямку завдяки могутній силі, що місила навколишню атмосферу і його, Едіка. Слизький черв’як метрополітенівського поїзда вилетів з тунелю. Майже кілька годин, пірнувши під купол червневого неба, Едік шукав помешкання доктора Зелінського. Йому було ніяково, він намагався себе змусити не боятися, але тривога тремтіла холодним звіром у колінах. Це ще не ломка. І взагалі Едік добре переносив ломку. День. Два. І все, можна півроку нічим не займатися, пити чай, їсти тістечка. І мріяти. Мріяти. Боже, як чудово мріяти про те, що колись-таки це відбудеться.

Док Зелінський, з одвислим черевом, дурнуватим виразом у банькатих очах, мешкав на дачах, що біля зупинки метро «Славутич». Естетствуючий педофіл, він кохався на Брамсі та Гекторі Берліозі, успішно склеюючи всі частини світу в одне. Досить успішно. Самотність його прикрашали книги, саме його книги, а також доктора Фройда, Селінджера, Маркеса і Борхеса. Його книга «Сексуальність в підлітковому віці» вийшла кількома мовами світу, невеликими тиражами, але отримала високу оцінку серед колег. Зараз книга готувалася до перекладу китайською. Продвинутий доктор балувався марочками ЛСД, але нічим більше. Полюбляв добре товариство тонконогих хлопчиків і дрібненькі порції коньяку з кавою. Юнаки, як щось похідне від чогось, про що доктор вмовчував, і так довго, що, напевне, забув сам. Світські вечірки і світські раути дока закінчувалися там, де й починалися: триповерхова дача, з готичним дашком із червоного керамзиту, спроможна сховати не одну таємницю. Едік Вахмістренко навіть не та таємниця, про яку можна лише гадати, нагидивши собі під теплий зад. Правда, суттєвого нічого, ми всі намагаємося на репаному асфальті вдавати із себе Тарзанів. Едік тисне на дзвоника, що гримить над хвилями Дніпра, над гостроверхими дачами, як грім, як сполох.

Пальці бігають по запітнілій поверхні скла. Надворі дощ, сигналізують пальці. Цього разу треба приймати спід. Спід – це суміш героїну з кокаїном. Від спіду спочатку холоне спина, потім під шкірою повзуть мурашки, вистрілює в голову яскравим сонцем. Щипає кінчики пальців. Дощ ллє не перестаючи, хвилями наганяючи вологу втому очей приблудних, і та з тисячолунними очима, з розкішним волоссям одаліски вже не прийде сьогодні, бо сиро, мокро і холодно, а ще тому, що він, Діма Кольт, попав. Я приношу йому андигрид, пару упаковок шприців, чотири упаковки антигістаміну і морфіну зі своєї заначки. Пальці кволо дякують. Зараз на Сінному ментовська облава, і ринок намагаються перекинути на Куренівку. Пальці. Час іде, а я у своїй темниці, де мої знання такі неосяжні для стороннього, і вони, як нахабні вилупки, намагаються перевищити одне одного, обхитрити себе. Вони наскакують великими кулями, риплять, як макдональдські шари з буквою М під руками божевільного бомжа, що обпився пива, одеколону, перепікся на сонці і давить їх, а вони вискакують слизькими рибинами. Пальці кволо дякують. Я дивлюся на горизонт, заставлений кубами будинків. Коли думаєш про щось невідоме, то воно нагадує клаустрофобію, сигналять пальці.

– Треба зіскакувати, – говорю я одними губами.

– Нє-є-є, – голос зривається, і Діма Кольт показує пальцями, що це все, що у нього лишилося. Воно рухає ним.

– Вчора воно рухало хєром Васі Кліма, який зґвалтував Едіка. Якого Едіка? Ти того…

Час нерухомий, він вічний, що б там не змінювалося у нього за вікнами транссибірського експреса, що рухається чи то по колу, чи на край всесвіту. Час іде своїм ходом і затягує мене. Пальці вибрикують неймовірний танок. Діма намацує у паху вену. Живіт у нього жовтий, як у вісімдесятилітнього старигана, з кількома складками. Під пахвами, з кущами рудого волосся, червоний висип. Я придивляюсь. Ні, це на венеричні болячки не схоже. Червона цівка крові, тоненька, з різкуватим запахом, виприскує з голки. Діма хрипить. Випнутий борлак, закинута голова, патли торохкотять порожніми бляшанками. Очі під лоба. Такий приход у Діми. У більшості випадків він коле собі такі речі, як джеф, промедол чи ще якусь байду, виготовлену з таблеток від кашлю, нині відсутніх у всіх аптеках, бо виявилося, що вони виготовлені з жовтого мачку. Сльот пройшов. Зараз я розглядаю висип і кажу, що у нього алергія. Це червень, відповідають пальці. Ні, довбонутий придурок, це алергічний висип від твоєї отрути. Ну, так, перебрав трохи ацетону, а андигриду не було, довелося мак виварювати в інший спосіб, через спеціальні фільтри.

– Не боїшся колись загнутися? – нехотя починаю я.

Пальці. А толку з того, хто раніше, хто довше, яка кому з того радість: чи померти наркоманом, чи депутатською свинею від переїдання… Сьогодні Альма грала на скрипці.

– Ти не хочеш зі мною розмовляти?

Пальці – яка від того кому користь: чи ти мазохіст?

І ти не віриш в Альму? Тоді забирай своє барахло і чеши на всіх парах. Манджлай собі, грьобаний док. Спід діє. У його вухах через п’ятнадцять хвилин заспівають усі ґорґульї пекла, сирени завиють суремним гласом. Барабанними перетинками через п’ятнадцять хвилин пробіжить ескадрон гусар летючих. Я чекаю, тручи ногою якусь іграшку, помісь Термінатора і Франкенштейна. Я чекаю п’ятнадцять хвилин.

Хочу поговорити з ним про Альму. Іноді вона сниться нам обом. Кольт, видно, здогадується. Останнім часом це його нервує. Пальці. Іди, док, нічого тут тобі зараз робити. Я граюсь іграшковим термінатором-франкенштейном, піддаю його носаком. Іграшка видає протяжне «ква-а-а-а…». Пальці торкаються підборіддя, потім судомно карлючаться, і з вух Діми тече жовта рідина, що віддалено нагадує кров. Діма б’є по вухах долонями. Хрипить і валиться на спину. Він лежить нерухомий і урочистий, віддаючись болю. Я витягую з сумки заряджений шприц, притискаю коліном груди. Діма відривається, висне у повітрі, але я міцніше притискаю його і вводжу цілих три куби морфію з димедролом у передпліччя. Внутрішньом’язово. Не здохне.